Маринчина лялька - Зінаїда Валентинівна Луценко
Взимку поле вкриває снігом, але робота не стоїть – Мирося разом із іншими жінками і дівчатами йде до складу і плете там матки – довгі доріжки із очерету, щоб накривати буряки. День відробила – записали.
Як отримала вона першу свою зарплату – аж двісті рублів! – усі гроші, до копійки, віддала мені до рук. Я взяла, замотала гроші у газету та й ховаю їх за образ. А Мирося тоді просить:
– Купіть мені, мамо, годинника, я так дуже його хочу…
І я мусила послухати, купила – малесенького такого дзиґарика, на пасочку зі шкіри.
Наступного року купила Миросі, за її ж зарплату, перше в її житті пальто – чорне, із каракулевим коміром. А Іван зі Львова привіз чобітки, справжні, заводські. Він уже працював, механіком. Коли їхав Іван із дому, я дала йому з собою грошей.
– Ось, – кажу, – а це ще Миросині, купиш сестрі щось гарне взутися, бо вона вже дівка.
– Ставай ступнею на паличку, зміряю, який тобі треба розмір, – Іван бере в руки ножа і відрізає трохи більше, ніж по ступні. – А це ще щоб онуча влізла, – пояснює Миросі.
– Ні! Я хочу малесенькі чобіточки, гарні, а не такі, як у мене були – великі кирзові.
– Для чого тобі маленькі? У тебе он нога – мов у поліського злодія, розтоптала! – дражниться із неї Іван.
А паличку сховав…
То Мирося так, аби він не побачив, вийняла тихцем із сумки ту прикру мірку, та й добряче підрізала.
– А так тепер буде добре! – сказала потім Марусі.
От Іван і привіз їй по тій мірці, маленькі. Мирося взяла до рук – які ж гарні! А як взула… Пальці у чобітках скручені, нозі геть незручно. Але куди вже дінешся? Що сама виміряла, то те й мала тепер носити!
Знов була зима, тріщали морози. Ми всі тоді сиділи в хаті.
– Агов, Миросю! Виходь на роботу! – якось гукає її Тетяна. – Прийшли вагони із буряковим насінням, треба розвантажити.
Мирося збирається і йде.
До цукрового заводу була підведена залізниця, і нею привозили всякі вантажі.
Того разу привезли насіння, воно горами вершилося по вагонах, розфасоване у величезних кубинських мішках – довгих і важких.
– Та цей мішок більший від мене! – кричить Мирося. – Я ж його на собі не донесу!
– Донесеш, де ти дінешся! – не слухає керуючий. – Підходь, дівулю, і ставай у чергу.
Мирося стає. Черга суне… І от моїй дитині на плечі сповзає мішок. Миросю від непомірної ваги згинає вдвоє, кінець мішка падає аж на землю. А вона таки волоче його по землі.
– Підкидай вище, сади мішка собі на голову! – гукає дядько. – Отак-так, будеш піддавати на себе! Гляди, аби не впав.
Мирося тужиться, вона помалу перебирає ногами, йде. А ще ж треба було крученими сходами винести нагору! Там мішка підхоплювали старші жінки, висаджували на платформу і складали в піраміди.
– Миросю! Гайда в завод! – навесні знов і знов гукає від воріт Тетяна.
– То я тільки що прийшла, ще й не встигла вмитися! – було, дивується Мирося.
– Потім вмиєшся, тепер треба швидко бігти! Прийшли нові вагони!
– Із чим?…
– Сьогодні із білим каменем!
Мирося на ходу хапає зі столу скибку хліба, посипає його зверху сіллю і дорогою біжить-вечеряє.
Ще здалеку вона бачить довгий потяг, над червоними вагонами вершаться білі гори.
– А як же його звідти виймати? – не розуміє Мирося. Бо вагони стоять високі, камінь – насипом.
– Вилазьте на вагон, беріть камінь до рук і викидайте вниз! Як верх скинете, відкриємо знизу люки! – пояснює дівчатам розпорядник.
Миросині ровесниці, були й трохи старші, одна по одній вибиралися на білий камінь та й грузили. До одного вагона їх ставили по семеро дівчат.
Робота кипить, треба поспішати! Там, де стоїть Мирося, вже й піввагона в ямі. Заскреготав замок – двоє чоловіків, підваживши ломом, відкрили важкий залізний люк, каміння з гуркотом летить донизу.
– Закриєте самі, – наказують дядьки дівчатам і йдуть до наступного вагона.
– А як же ми закриємо цей люк?… – тим дивно, самі не підіймуть!
– Як не закриєте люка, то вам вагон не зарахують! – каже їм підрядник. – Так що піднатужте, гуртом ставайте!
