Химера - Михайло Савович Масютко

двадцять два роки. Снилося мені, начебто я їхав кіньми на бричці. Коні неслися, як вітер. Дорогу перетнула річка, а через річку міст. Коні переметнули міст і понесли мене далі. Та швидко знову з'явилася річка і міст через неї. І так я переїхав двадцять п’ять мостів.

Я розповів єпископам про нічну подію, що сталася зі мною, і про цей сон. Один єпископ (Костів називав його прізвище) розгадав мені мій сон.

— Цей сон, — сказав він, — і сумний, і радісний. 25 мостів.

— це 25 років, на які вас засуджено в неволю. Смуток у тому, що ви втратите свої молоді літа в неволі в тяжких муках. Радість у тому, що ви все-таки виживете, вийдете колись на волю, а не загинете за ґратами.

«З якою ж метою роблять вони отаку процедуру над людиною, коли замінюють смертний вирок?» — думав я вголос.

— А це в них таке правило, — сказав Роман Гурний, що також слухав розповідь Костева. — Щось подібне робили вони й зі мною, коли замінювали розстріл на п’ятнадцятирічне ув’язнення.

— Мабуть, у такий спосіб вони використовують свій останній шанс зламати людину — довести до божевілля або повного нервового розладу, — продовжував міркувати вголос я.

— Може, це останній шанс, а може, перший, — сказав Василь Підгородецький, що також був у нашому товаристві,

— попереду в них таких шансів залишилося безліч. Із тих, кого вони засудили тоді на двадцятип’ятирічне ув’язнення, залишилося живих серед нас, може, з тисячі один».

Дніпряни, 1977

НЕОФІЦІЙНИЙ СИМПОЗІУМ

Старі вони. Дуже старі, пенсіонери. Давно вже їхні руки відірвалися від роботи, й мозолі в них на долонях розм’якли. Вони тримаються гурту. Об’єднує їх пам’ять про минуле. Вони знають один одного здавна, з часів роботи і війни, з часів лихоліть, що раз у раз випадали на їхні голови.

Вони збираються на березі водоймища, названого Каховським морем, яке затопило природні береги сивого Дніпра. Видаються їм і береги чужі, і вода чужа. Ця чужа вода цього широкого і непорушного водоймища затопила, поглинула швидкі й веселі води Дніпра, покрила справжні береги його, села з садками на його берегах. Уже третій десяток літ минає, як Дніпрові береги затоплено, а очі їхні досі не можуть звикнути до обрисів берегів Каховського моря й шукають під плесами водоймища колишніх берегів.

Збираються вони надвечір, коли сонце втрачає силу палити землю, розташовуються на лавках у тіні молодих дерев і снують балачки. У кожного свої болячки — діляться способом лікування, згадують своїх товаришів, що не повернулися з війни.

— Десь, мать, уже й кістки постлівали наших однолітків, а ми ще й досі землю топчемо, — каже підсліпуватий Данило Нечай.

— І де тільки наших кісток не порозкидала ця війна — і у Германії, і Австрії, і Польщі, і Болгарії, — каже Дмитро Гришко.

— А в Китаї, Маньчжурії, — додав Максим Кулик.

— Та по всьому світі, — підсумовує Хведір Нерівний.

— Та ні, не по всьому світі, — заперечує Кіндрат Кушні—ренко.

— У Америці ж нас не було.

— Атож, в Америці наших кісток нема, та є вони під самою Америкою, — пояснює Нерівний.

— Де ж то? — питає Гришко.

— А од Уралу до Колими. А там од Колими до американської Аляски рукою подать. Ото та вся земля всіяна нашими кістками рясніше, як німецька. І без війни.

 — То також була війна, — каже Кушніренко, — тільки ми воювали оружні проти оружних, а там воювали оружні проти безоружних.

— Та якщо всі ці кістки рахувати, — каже Кулик, — то тут ні в яку статистику не вкладешся. Мать, найбільше наших кісток у нас дома лежить, на нашій славній Україні, з виморених голодом у тридцять третьому.

— Е, що там про це балакать тепер, — втручається в розмову найстарший пенсіонер Гаврило Таран. — Ми, хахли, люди добрі, не злобливі, усяке зло скоро забуваємо та прощаємо. Я ось вам розкажу про те, що тут було не за вашої пам’яті, бо ви тоді або дуже малі були, або когось з вас ще й на світі не було. Чи ви знаєте, що отут було? — Гаврило простяг руку в напрямі берега Каховського моря.

— Та що ж тут було, — відповів Кушніренко. — Пристань була.

— Пристань то пристань. А коло пристані що було?

— Базар був, — відповів Гришко.

— Ну це пристань і базар були тут довго, аж поки не затопили це місце водою. А ось що тут було раніше, ще до революції?

— Е — е — е, дядьку Гаврило, ви питаєте таке, що ніхто з нас не одгадає. Хто з нас може знати про те, що тут було тоді, коли нам по три годи було, — каже Кулик.

— А я знаю. Тут був людський ярмарок.

— Ну, це не тільки ми знаємо, а й всякий школярик, бо про це тепер і говорять, і пишуть скрізь, — пояснює Гришко.

— Кіно навіть показували, «Таврію», Гончар написав, — додає Нечай.

— Такто вони розказують, пишуть і показують, а ви послухайте, що я вам розкажу, бо я той ярмарок на свої очі бачив.

Отож, як тільки скресав Дніпро, починала вибиватися травичка з — під землі, сюди сунули люди з усієї України. І з Полтавщини, і Київщини, і Волині, і Поділля. Ті, що жили близько до Дніпра, збиралися на берегах, складалися грішми, купували дуби пливли за течією. Через пороги їх лоцмани переводили. Тоді лоцманів там були цілі села. А як припливали до Каховки, то вони свої дуби продавали, ділили гроші — і на ярмарок. А ті, що жили далі од Дніпра, приїжджали гарбами, наймали возіїв. Він тут літо попрацює, а приїде додому, то за ті гроші, що заробив, собі хату поставить.

— Не так, як тепер у колгоспі, що на хату і