Орлі, син Орлика - Тимур Іванович Литовченко

– А ви що, знали їх?..

– Ні, – різко видихнув Григорій. І одразу спіймав себе на тому, що відповів занадто швидко і категорично, а це видається надто підозрілим на тлі попередніх пауз! Візник і справді щось запідозрив, бо запитав:

– А може, просто чули?..

– Ні-ні, я згадав про своє. І це тебе жодним чином не стосується.

– А-а-а… Ну, якщо так…

– Давно твоєї матері не стало?

– Навіщо вам знати, якщо ви не були знайомі?

Гетьманич зрозумів, що цим тільки розбурхав підозрілість парубка, а тому поквапився збрехати:

– Просто шкода тебе. Я сам втратив матір у шестилітньому віці. А ти?

– Вона позаторік померла, – зітхнув парубок.

Господи, на все воля Твоя!..

– Від чого пішла з життя? Захворіла? – І Григорій поквапився додати: – Моя родина протягом останніх десятиліть збідніла, от мою матір і заїли злидні.

– Покійний дід Семен теж колись заможним був, проте хоч і втратив усе, коли втік разом з Мазепою та іншими козаками, після повернення не бідував. Та й матусю заміж видав вдало майже одразу по тому, як повернувся сюди.

– Що ж тоді?

Парубок не відповів, лише якось підозріло засопів носом.

– Кажи, не мовчи. Я ж тобі все про себе розповів…

– Та-а-а… Просто у Швеції залишився якийсь козак, якого вона кохала понад усе у житті. Я звик якось, що матуся дуже часто плакала – бо тужила за тим козаком усе своє життя. А батько так і не звик, тому часто сварив матусю за ті сльози. І не тільки сварив…

Останні слова візник процідив крізь зуби. Уявивши, що негідник, якого він ніколи у житті не бачив, міг заподіяти зле його коханій Софійці, Григорій мимоволі стиснув кулаки. Тепер гетьманич дуже навіть радів тому, що під шатром панувала темрява і співрозмовник не бачить його жестів та виразу обличчя.

Проте розмову краще завершувати… бо Григорій дуже побоювався видати себе якимсь необережним словом.

– Отже, після смерті матері твій батько знов одружився, а ти втік з дому, не побажавши жити з мачухою. І тепер візником прилаштувався, так?

– Еге ж.

– Тоді от що пораджу тобі: покинь нинішню службу і йди на Січ!

– На Січ?!

– Ти і справді знаєш про неї та про козаків більше, ніж я міг уявити… – Гетьманич зробив крихітну, зовсім непомітну паузу й додав обережно: – І як мені видається, ти достойний кращої долі, ніж бути візником у московитів. Звуть тебе як?

– Григорієм кличуть.

Серце у грудях мало не розірвалося від нової хвилі болю, а вуста ледь не назвали парубка «тезкою», коли він мовив:

– Отже, йди на Січ… Грицю… Саме там тобі місце, не тут.

– А ви?..

– Кажу ж, за мене не бійся, я у повній безпеці.

– Ні, не те… Ви на Січ теж поїдете? Підете?.. Ну-у-у, потім…

– Не знаю, не знаю. Навряд чи так.

– Ну от, самі не їдете, а мені радите! Чому?

Гетьманич подумав трохи й відповів:

– Що ж, коли на Січі побільшає таких, як от ти… Хтозна, можливо, колись я там і з'явлюся! Все можливо, Грицю… А тепер іди спати.

– А ви?

– А я спатиму тут. Все буде гаразд.

– Точно?

– Точно! Тільки пам'ятай про одне: ранком не треба дивуватися, якщо ставлення москаликів до мене зміниться на краще. Зрозумів?

Парубок замислено почухав потилицю, зітхнув, потім відігнув краєчок ряднини шатра і сказав, перш ніж зникнути:

– Руки я вам про всяк випадок не зв'язуватиму. Як все ж таки захочете втекти, знайте: вартовий зміниться не менш ніж за годину.

І пірнув за край возика.

Проте гетьманич зовсім і не збирався тікати. Він пролежав із розплющеними очима до ранку, багато що передумавши за цей час.

Річ у тім, що вже тривалий час Григорію здавалося, нібито він таки зумів остаточно забути про розтоптаний цвіт невдалого першого почуття. Тим паче – пізнавши після того щемливе кохання ніжної красуні-турчанки Лейли, за яку так і не помстився Неплюєву, хоч і мріяв про ту помсту, і неодноразово присягався здійснити її.

Але виявилося, що все не так, далеко не так, як уявлялося досі. Що перше кохання не забувається!.. І всю ніч на темному шатрі возика йому ввижався милий образ юної Софійки – такої, як він запам'ятав її під час останньої зустрічі.

А ще ж цей Григорій!.. Тезка. Якби не лиха доля, скерована твердою рукою Семена Півторака, він цілком міг би бути батьком цього хороброго і симпатичного парубка.

Хороброго і симпатичного?!

Саме так!..

Адже Грицько ризикував власною головою, намагаючись звільнити бранця московитів.

Адже у його зовнішності віддалено вгадувалися милі Софійчині риси.

(Тепер гетьманич був упевнений у тому, хоча вдень не надто придивлявся до юного візника.)

І нарешті, ще одна думка…

Григорій ніколи не ставився серйозно до релігійних питань, оскільки йому доводилося то віросповідання змінювати, то удавати з себе мусульманина або зороастрійця[45]. Тільки останнім часом чи то під впливом віку, чи бозна ще яких обставин все ж таки почав потроху замислюватися на подібні теми. Але ж теперішні події!..

Так, вищий промисел безумовно існує, якщо син коханої дівчини, назавжди втраченої шістнадцять років тому, бодай на мить утрутився у його життя. І не просто виринув із небуття, а намагався допомогти.

А якщо все так і є, якщо Господь Бог послав йому саме такого «янгола-охоронця»… Тоді він нізащо не повірить, що вся боротьба його, батька, усіх козаків-емігрантів є марною! А отже, боротьбу варто продовжити, оскільки справа визволення рідної Украйни від московитського поневолення є справою священною, богоугодною.

Тим паче, якщо він знатиме, що серед запорозьких козаків на нього чекатиме «янгол-охоронець» – Софійчин син Грицько…

Вранці у невеличкому таборі посеред степу стався величезний переполох. Ще б пак, посеред ночі наднебезпечний бранець якимсь незрозумілим чином зумів розрізати пута на міцно скручених руках! Але при цьому не втік у степ, як можна було подумати, а нахабно завалився спати у возику, безтурботно заклавши руки під голову!!!

Старшина московитів лаяв на всі друзки команду конвоїрів, бив кого у писок, кого по печінках-селезінках, лаявся по матері й загалом погрожував усіх зашмагати шомполами. Проте далі того не пішло, оскільки було незрозумілим, з кого ж розпочинати екзекуцію?! І чи не з себе, сіромахи… Адже за успіх цієї маленької експедиції відповідав насамперед він – старшина!..

Та коли налетів з криками на бранця, заразом віддавши наказ знов скрутити йому руки, Григорій