Орлі, син Орлика - Тимур Іванович Литовченко
Сказати, що то була катастрофа, – це не сказати рівно нічого! Невимовна туга, біль, образа, щире абсолютне нерозуміння того, що це коїться на білому світі, – усі ці почуття одночасно краяли серце гетьманича. Як загалом подібне могло статися?! Чому?! За які гріхи багатостраждальної козацької нації?! Чого варте слово запорозького кошового Іванця?! І невже козаки отак от запросто не захотіли дати самим собі раду, повернутися до старовинних добрих звичаїв… Зрештою – жити під справедливим правлінням гетьмана Пилипа Орлика, мудрого сподвижника славетного Івана Мазепи!..
Григорій марно шукав відповіді на всі ці запитання. Марно, бо серце промовляло одне, здоровий глузд – зовсім інше, а як усе відбулося насправді, можна було дізнатися лише тут, у рідній Украйні. Сюди й належало поїхати… Все одно, так чи інакше, але цієї небезпечної подорожі гетьманичу було не оминути: адже в нагороду за участь у польській справі Його Королівська Величність Луї П'ятнадцятий дарував шевальє Григору Орлі графське достоїнство. А для того, щоб королівські геральдисти виправили відповідний патент, необхідно було надати їм виписку про народження з церковної книги…
Так – Григорія хрестили у Батурині.
Так – колишня столиця Гетьманщини була вщент зруйнована ясновельможним князем Меншиковим на початку листопада 1708 року.
Так – уся слава міста пішла по вітру вогнем, димом і попелом.
Так – усі до останнього батуринці попливли закривавленими водами Сейму на плотах… повішені… посаджені на палі… розіпнуті… вже мертві й іще конаючі у жахливих муках…
Так – невідомо було, чи збереглася ота церковна книга у вирі жахливої катастрофи…
І якщо все ж таки збереглася, то де ту книгу шукати нині?..
Проте спробувати було варто: адже досі гетьманич Орлик був усього лише офіцером з особливих доручень при таємному кабінеті «Секрет короля», а от маючи патент на ім'я графа де Лазіскі, ставав повноправним французьким дворянином.
Ризикувати заради такого призу, поза сумнівом, було варто. Тож тепло розпрощавшись із щиро засмученим Каплан-Гіреєм, Григорій вирушив на батьківщину. Для цієї поїздки гетьманич замаскувався під татарського гостя[43], який вирішив поторгувати родзинками. Доба була дуже підходяща – друга половина літа, торговища сповнені народом, гудуть веселі ярмарки… Кому яке діло до трішки дивакуватого татарина Ахмедки?!
Спочатку попрямував до Запорозької Січі, де його найгірші побоювання лише підтвердилися: кошового Іванця було заарештовано за державну зраду, не вдалося Григорію також розшукати будь-кого з числа знайомої ще від часу минулого візиту козацької старшини. Натомість – геть нові обличчя… Куди ж подівся колишній кошовий Іванець?! О-о-о, таких важливих речей, либонь, не знає ніхто, окрім матінки-імператриці Анни Іоанівни та шляхетного пана Ушакова… і всяким різним татарським гендлярам зовсім воно ні до чого!
І ще про одну важливу річ довідався Григорій: виявляється, гетьман у вигнанні Орлик… помер на чужині?! Дивно було чути таке, проте у цю побрехеньку свято вірили усі запорожці, від нового кошового отамана до останнього козарлюги. Й навіть заупокійні служби на спомин душі бунтівного емігранта у січовій церкві відправляли! Хоча сама лише згадка про Пилипа Орлика могла закінчитися неабиякими неприємностями… про нього чомусь згадували. Згадували – хоча московити давно вже вкоренили з-поміж місцевого населення просту думку: їхня кара завжди буває блискавично-несподіваною і жорстокою. Але дивна річ: на «заупокійну» справу поневолювачі чомусь дивилися крізь пальці!
Виглядала подібна вибірковість досить-таки дивно, хоча Григорій мав на те цілковито логічне пояснення: адже якби не щира упевненість у смерті Пилипа Орлика, жоден козак нізащо не присягнув би на вірність московитам, хай якою милостивою не була б матінка-імператриця Анна Іванівна і хай яким лютим та небезпечним не здавався би пан Ушаков, про якого всяким різним чужинським гендлярам розпитувати зовсім не обов'язково.
А от з чого це козаки взяли, що Пилип Орлик мертвий?!
Ну-у-у, і про це також розпитувати не варто…
Бо виглядає отака настирливість татарського гостя надто підозріло…
Збагнувши, яка гора повинна була піти до Магомета, аби все сталося так, а не інакше, Григорій попрямував на Полтавщину, де зустрівся з місцевою старшиною. На відміну від кошового Іванця, поважні панове полковники нікуди не зникли. Проте на здивовані запитання гетьманича, як можна було повірити чуткам щодо смерті Пилипа Орлика, відповідали невиразним мугиканням, потім крутили сиві вуса й сумно зітхали. У кращому разі – висловлювалися дуже абстрактно й відсторонено, немовби той незнайомець на Сорочинському ярмарку: «Не знаєш ти нічого про нинішні наші порядки! А тому й не зрозумієш геть нічого… Отже, гетьманичу, краще не питай, а заспокойся та йди собі з Богом: все одно справи наші та ваші – кепські».
Подібні філософічні мудрування Григорія аж ніяк не влаштовували, та чим більше він розпитував, тим більше товстішав мур непорозуміння між ним та полтавською старшиною. Насамкінець гетьманич змушений був махнути на все рукою й вирушити з Ніжина на ярмарок у Сорочинці, аби, «подбавши» про надійний конвой, без зайвих труднощів попрямувати до останнього пункту нинішньої мандрівки – до вбогого селища, що постало на місці гетьманської столиці, колись сповненої казкової величі. Одна-єдина надія зігрівала тепер змучене серце: згідно з наявними відомостями, йому міг би допомогти священик тамтешньої Покровської церкви отець Гаврило… Добре, якби бодай цю справу вдалося залагодити!
Проте які стосунки могли виникнути між татарським гендлярем Ахмедкою та православним священнослужителем?! Настав час для чергового перевтілення. Тож позбувшись на черговому ярмарку і знаменитого лантуха з родзинками, і віслюка, Григорій перевдягнувся так, щоб скидатися на самотнього прочанина. І вже у такому вигляді дістався нарешті Батурина…
* * *– Благословіть, отче, раба Божого Григорія!
Дочекатися, доки паства розійдеться у справах після вечерні, було доволі просто: парафіян тут явно бракувало.
– Бог благословить, – прорипів старенький священик, перехрестивши незнайомого прочанина, який упав перед ним на коліна. Але тільки-но хотів задати наступне запитання, як гетьманич мовив:
– Отче, скажіть, будьте ласкаві: отець Гаврило – це ви?
– Твоя поведінка, рабе Божий Григорію, тільки й засвідчує, що непомірну твою гординю, якщо ти дозволяєш собі настільки брутально порушувати церковні канони щодо таїнства сповіді…
Та не злякавшись обурення священика, гетьманич вів своє:
– Що поробиш, отче: забув я канони всі до останнього – даруйте!
– А з чого б це тобі їх забувати?
– Бо у далеких землях довелося жити.
– Для прочанина то не велика дивина…
– Мало того – перехрестився я у віру католицьку.
– Що-о-о?! І після такого зізнання, негіднику, ти ще насмілюєшся…
Григорій нарешті відірвав погляд від нефарбованої дерев'яної підлоги, здійняв усміхнене обличчя на старенького священика, який
