Орлі, син Орлика - Тимур Іванович Литовченко
– Насмілююся, бо якщо отець Гаврило – це ви, то саме вам хочу нині висповідати усі свої гріхи!
– А чому ж саме мені?..
– Бо ви колись охрестили мене, раба Божого Григорія.
Бідолашний батюшка не відповів нічого. Щосили намагаючись удавати смиренність, він лише мовчки дивився на нахабного прочанина очима, сповненими огиди… й нерозуміння водночас! Гетьманич точно знав, що зараз отець Гаврило щосили напружив пам'ять, намагаючись розв'язати непосильну загадку, тож обережно почав:
– Пригадайте часи, коли на місці цього селища була пишна гетьманська резиденція…
Старенький священик відчутно здригнувся.
– У тому давньому, а не у нинішньому жалюгідному Батурині був розкішний собор, зовсім не схожий на цю дерев'яну церковку…
Священик знов здригнувся, а гетьманич зашепотів пристрасно й гарячкувато:
– Отче, уклінно прошу пригадати не по-осінньому холодний день – а саме, п'яте падолиста року тисяча сімсот другого від Різдва Христового. Адже саме тоді, у той морозний день ви, отче, охрестили у батуринському Покровському соборі сина старшого канцеляриста генеральної військової канцелярії Пилипа Орлика і Ганни Орлик, якого нарекли Петром-Григорієм Орликом…
Священикові очі почали стрімко наливатися острахом.
– Хрещеним батьком немовляти був сам ясновельможний козацький гетьман Іван Мазепа, хрещеною матір'ю – Любов Кочубеївна. Пригадали?..
Священик дивився на нього, немовби на вихідця з іншого світу. Відтягувати фінал промови надалі було б надто жорстоко, тож загадковий прочанин мовив:
– Отче, отой Петро-Григорій Орлик, син шляхетного гетьмана у вигнанні Пилипа Орлика і Ганни Орлик, про якого я спробував нагадати, – це я і є… На підтвердження можу надати особистого листа ніжинського полко…
Та не дослухавши промови, отець Гаврило зіскочив зі свого стільчика, впав на коліна поруч з гетьманичем, рвучко обійняв його, тричі розцілував і забелькотав:
– Господи Вседержителю, на все воля Твоя!.. Синку, синку, замовкни негайно, заради Бога!!! Ані слова більше, ані півслова!.. Ходімо звідси мерщій до мене, там і поговоримо! Адже це – церква, а в нас навіть у Божому домі можуть завестися зайві очі й вуха, яким зовсім необов'язково бачити тебе і чути розповіді про далекі, дуже далекі землі та про людей, які втекли туди подалі від лиха…
Проведений у хатинці отця Гаврила час був, мабуть, найзатишнішим за всю нинішню подорож Григорія. Вечеря була такою розкішною, як тільки могла бути у настоятеля невеличкої сільської церковки у період між Великим Спасом та Першою Пречистою. Пощастило і з випискою: виявляється, батюшка таки врятував церковні книги колишнього Покровського собору!
Незадовго до різанини отця Гаврила перевели до Глухова – таким чином він і уникнув лютої смерті. Почувши про Батуринську трагедію, одразу влаштував хресний хід на попелище. Проте можливості допомогти розореній козацькій столиці не було: адже князь Меншиков під страхом лютої смерті заборонив навіть торкатися тіл повішених, посаджених на палі й розіпнутих!.. А міста як такого не лишилося.
Звісно, отець Гаврило оглянув руїни колишнього собору. Ясна річ, усі коштовні предмети були реквізовані московитами, тож батюшка навіть не міг пояснити, що саме сподівався відшукати там… Як раптом надибав на церковні книги!!! Щоправда, палітурки і куточки пергаментних сторінок трохи попалило вогнем, але то нічого! Головне – разом із церковними книгами житиме пам'ять, традиція… а може, колись відродиться і гетьманська столиця!..
Чудесну знахідку всі учасники хресного ходу вважали добрим знаком. З часом люди повернулися на згарище, почали потроху будуватися. Знадобився настоятель храму – отець Гаврило зробив усе можливе, щоб внести свою лепту у відродження рідного Батурина: адже й досі ніяковів від самої думки, що завдяки загалом-то випадковому збігу обставин йому судилося вижити, тоді як стільки знайомих прийняли мученицьку смерть за рідну Украйну!..
Як би там не було, а нинішнього серпневого вечора Григорій Орлик сидів у хатинці отця Гаврила, тримав на колінах солідний фоліант і зі змішаним почуттям читав запис про своє хрещення. А за його спиною завмер геть сивий священнослужитель, який розчулено дивився на колись охрещеного ним гетьманича і плакав, немов дитя.
Коли виписку було нарешті зроблено, а дорогоцінний папірець надійно сховано, гетьманич розповів про деякі пригоди месьє Григора Орлі, офіцера з особливих доручень при таємному кабінеті «Секрет короля» – звісно, не називаючи жодних імен, конкретних обставин та інших відомостей, що могло би зашкодити інтересам французької корони. Проте розповідь і так розтягнулася не менш ніж на три години, а сказаного вистачило, аби отець Гаврило розгублено блимав очима, час від часу хрестився й примовляв:
– Господи, Боже святий, на все воля Твоя!..
Та нарешті розповідь завершилася. І тут Григорій не втримався від розгублених запитань щодо дивних слів і незрозумілої поведінки старшини та запорозьких козаків. Старенький батюшка лише зітхнув:
– А що ж саме тобі незрозуміло, синку?
– Як це – «що саме»?! – обурився гетьманич. – Як це – «що саме»?! Козаки настільки легко повірили у смерть мого шляхетного батька, що це не просто дивно, а якось підозріло чи… Ні-ні, отче, просто не знаю, як іще можу висловитися щодо подібної легковірності!.. Якщо не сказати… легковажності!..
– А як же ж не повірити, якщо ви – це красива давня легенда, а кляті московити є напрочуд близькими й реальними?!
– Тобто?! – Григорій аж підскочив від несподіванки, так що ледь не перекинув стола.
– Не ображайся, синку, будь ласка! Я ж не для того сказав це, щоби…
– Що означають ваші слова, отче?!
– Не забувай, синку, що від часу Полтавської битви та вашої втечі у володіння султана минуло вже чверть століття. За цей час встигло народитися, підрости та змужніти багацько козаків, які не бачили усього того, а лише чули.
– Але ж я пам'ятаю все, що відбувалося!..
– І навіть саму битву? – отець Гаврило хитро примружився.
– Ні, звісно, що ні… Я ж в обозі був разом з матусею, братом Михайликом і сестрами, – гетьманич трохи зніяковів. – Проте чудово пам'ятаю безупинні перегони через Дике поле після поразки, переправу…
– Отож-бо! А інші й того не бачили.
– Але ж воно було, було!..
– Так, твоя правда, синку. Проте сталося це не на їхній пам'яті, а отже – немовби в якомусь іншому житті.
– Ви ще скажіть, що було то в іншій Украйні!.. – Григорій зневажливо скривився.
– Можна і так сказати, синку, маєш рацію.
– Що-о-о?!
– Так-так, відбувалося все те в іншій Украйні – у ще вільній країні, якій тільки-тільки накинули зашморг на шию. А тепер уже нещасна наша батьківщина гойдається на шибениці, на ногах і плечах у неї повисли кати, щоб швидше шийні хребці зламати…
– Себто ви хочете сказати… – гетьманич ще трохи подумав,
