Орлі, син Орлика - Тимур Іванович Литовченко
Справді, ці «шведи» були «синіми».
Хоча запорожці – червоними…
Та це байдуже! Головне – дуже гарні однострої. Краса, та й годі!..
– То все ж таки зізнайся, люба: сподобалося тобі тут, у Комерсі? Чи, можливо, все ж таки не сподобалося? Чи не дарма ми їхали сюди?..
Григорій уважно дивився на молоду дружину. Зараз він найбільше нагадував старанного учня, який витратив багато сил на те, щоб вивчити уроки, відповісти чітко, без зупинки – і тепер очікує на висновок суворого вчителя.
А вона – що ж вона могла відповісти, справді?!
Що всі вони молодці?!
Що від одностроїв очей не відірвати, настільки оригінальними є кольори та фасони мундирів, особисто підібрані чоловіком?!
Що їй дуже лестить, як запорожці та драгуни старалися заради неї, котра нічого не тямить у будь-яких маневрах і парадах?!
І що найкращий з усіх вояків – ніхто інший, тільки саме він?!
Він – її коханий кавалер Григор Орлі де Лазіскі…
Себто – Григорій Орлик, як він навчив називати себе наодинці.
Господи, до чого ж наївними можуть бути навіть найрозумніші чоловіки!..
– Звісно, любий, у Комерсі мені дуже й дуже сподобалося, – Луїза-Єлена посміхнулася м'якою світлою посмішкою. При цьому була абсолютно щирою: їй і справді сподобалося… скільки уваги приділяє молодій дружині любий Григорій!..
А так…
Що ж – нехай грається у ті «солдатики», скільки заманеться!
До того ж, здається, самі живі «іграшки» зовсім не проти, щоби граф «забавлявся» з ними досхочу: і «сині шведи» у мундирах кольорів прапора своєї країни, а тим паче запорожці, які у дивних костюмах надто скидалися на турків…
– Олено!
– Так?..
– Олено, люба моя!..
– Слухаю, слухаю уважно!
– Мушу щось тобі сказати.
– То кажи, будь ласка.
Після параду вони повернулися до святково прикрашеного будинку й усамітнилися у вітальні в очікуванні обіду. Тепле повітря кімнати було наскрізь просякнуте сонячними променями та хвойними ароматами. Вони удвох, ніхто сторонній не побачить і не почує подружню розмову…
– Кажи, Григорію!
Найталановитіший європейський дипломат і звитяжний воїн нарешті спромігся вичавити з себе наступну нісенітницю:
– Ти знаєш… Ні-ні, не знаєш! Я знаю, що не знаєш… Бо не можеш знати…
Все це виглядало настільки незграбним, що Луїза-Єлена ледь не розсміялася щирим дзвінким сміхом. Проте стрималася: не дозволяла явна серйозність моменту.
– Дякую, люба, – видихнув Григорій, немовби зрозумівши й оцінивши її зусилля (а може, він і справді усе зрозумів?!), та продовжив вичавлювати уривчасті слова: – Я дуже-дуже закоханий… Закоханий у тебе… Саме у тебе, чарівна моя Олено… І це – щира правда.
Луїза-Єлена майже затамувала подих, немовби побоювалася налякати тендітного метелика, який присів перепочити на ніжну квіточку.
– Можеш сміятися наді мною, люба, проте нічого подібного у моєму житті ще не ставалося! Ніколи-ніколи не ставалося!..
Отут вона нарешті не витримала й посміхнулася самими куточками рота.
– Так-так, знаю, що це видається щонайменше дивним… а можливо, навіть абсолютно безглуздим. Проте інакше не скажеш.
Бідолашний Григорій перевів дух і продовжив:
– До того ж, ти могла почути від вірного мого Кароля, від челядників чи бозна ще від кого іншого… Так – я бував закоханим. Навіть не один раз, а двічі.
Тепер Луїза-Єлена зітхнула з погано прихованим смутком.
– Знаю, що про це не заведено говорити… тим паче з молодою дружиною… Тим паче з тобою, кохана моя Олено… І тим паче на Різдво…
– Ні-ні, чому ж… Кажи!
Луїзі-Єлені насправді важко було перенести таке зізнання.
Тим паче – від чоловіка, за якого вона вийшла заміж менше місяця тому.
Тим паче – від її любого шляхетного лицаря Григорія.
Тим паче – на Різдво…
Та він почув лише те, що почув, і продовжив неочікувану сповідь:
– Але все-таки знай про це… просто знай: вони були у моєму житті колись давно – але давно і померли. Давно. Обидві.
Луїза-Єлена здригнулася.
– Софійка… Вона була першою. Ми були ще дітьми, коли батьки домовилися про наше майбутнє одруження. Проте потім сталося багато чого… Поразка шведів і козаків під Полтавою, невдала спроба мого тата за допомогою поляків і кримців звільнити Украйну, поспішний від'їзд до Стокгольма, злидні на еміграції. Софійчин батько не витримав ударів долі й повернувся на батьківщину разом з дочкою. Там Софійка тужила за мною, дуже тужила. Від туги й померла.
– Бідолашна, – мимоволі зірвалося з вуст… хоча Луїзі-Єлені не надто легко було миритися з тим, що серце її коханого колись належало іншій жінці…
Ба навіть дівчині.
– Так, бідолашна.
– А друга?..
Хоч як то було важко, та краще вже вислухати все одразу, ніж мучитися потім такими ж ревнощами.
– Другу звали Лейлою.
– Лейлою?.. – здивувалася Луїза-Єлена, хоча й знала, що чоловік півжиття прожив на Сході.
– Лейла. Удовиця-турчанка. Відтоді, як нас із Софійкою розлучили… Знаєш, я тоді вирішив, що більш ніколи вже не покохаю!
– Наївний!.. – Попри напруженість моменту, Луїзі-Єлені на мить зробилося весело.
– Авжеж, – погодився Григорій. – Минуло майже півтора десятиліття, і чорні, немов ніч, очі Лейли трохи підлікували кровоточиві рани мого серця. Проте і з нею не судилося стати щасливим остаточно.
– Це тому, що ти католик, а вона – мусульманка?
– Тоді ми не зважали на релігійний бар'єр, – чесно зізнався Григорій, – хоча ти маєш рацію: наше з Лейлою кохання було приречене від початку… от хоч би з-за різниці у вірі!
– То вона тебе зрадила?
– Навпаки: віддала життя і своє, і майже всіх своїх челядників, тільки б не зраджувати мене.
Велика світла кімната немовби поменшала і трішечки затемнилася.
– Так-так, мені й самому моторошно згадувати про це, але ж воно було, було!.. Як і у кожного, у мене є могутні вороги. Один з тих негідників вирішив використати наше кохання заради досягнення перемоги наді мною. Тоді Лейла заразилася смертельною хворобою. І весь свій дім заразила також…
– Не згадуй про подібне більш ніколи, прошу, – благально мовила Луїза-Єлена.
– Я не говоритиму, авжеж. Тільки от зараз сказав, і годі.
– Чому саме зараз?
– Бо нині Різдво, а під час свят про минуле горе забути легше. До того
