Орлі, син Орлика - Тимур Іванович Литовченко

– Так, синку, воістину так… хоч як боляче говорити подібне. Та сама колишня Украйна вже померла. Вас усіх, хто став малесенькими трісочками тієї померлої держави, лихі буревії повимітали в інші землі. А тим, хто залишився тут…

Отець Гаврило знов тяжко зітхнув.

– А тим, хто залишився, – як же їм не повірити, що чергова маленька трісочка з купи таких самих трісочок згоріла, пішла попелом по вітру… приміром, як-от славетне місто Батурин?!

– Але ж ми зараз саме тут, у Батурині!..

– Синку, синку! Ти ж і сам бачиш, що нині це жалюгідне селище, а не колишня пишна гетьманська столиця.

– Більш того, я, гетьманич Григорій Орлик, сиджу оце поруч із священнослужителем, який охрестив мене…

– Уяви, синку, я й досі не вірю власним очам, що переді мною – гетьманич Григорій Орлик власною персоною! Як же інші повірять?!

– Ви ж читали листа, писаного ніжинським полковником!..

Батюшка лише розгублено руками розвів:

– Красива казка на мить втілилася у реальність – ну то й що з того?! Завтра ти полишиш мій скромний будиночок, підеш звідси назавжди… Підеш, так?

Григорій кивнув.

– Отож-бо! Ти підеш – і знов перетворишся на красиву легенду.

– Себто гетьманич, якого ви колись охрестили, – то є привид?! Мара?!

– Якщо хочеш, можна вважати і так.

– А московити?!

– А московити, синку, нікуди не подінуться. Ці круки давно вже угніздилися тут, на нашій землі, і нехай це хитрі підступні здирники, та нам же з ними й надалі треба якось жити…

– Себто вам краще повірити москалевим побрехенькам, ніж сподіватися на нашу спільну перемогу?! І запорожцям краще відслужити панахиду за живим ще гетьманом Пилипом Орликом, ніж дочекатися його повернення з далеких земель?! Чи вірно я зрозумів вас, отче?..

– Можу лише повторити сказане: так воно і є, синку! Полишивши рідну Украйну, ви відлучилися від неї. Ти он навіть віру змінив.

– Але ж!..

– Я не засуджую тебе, синку, – боронь Боже! І нікого не засуджую загалом. Просто зрозумій вірно: ніхто тут, в Украйні, вже не вірить в успіх вашої боротьби.

– «Вашої» – чи «нашої»?!

У голосі Григорія несподівано брязнули металеві нотки. Проте отець Гаврило відповідав тихо й зажурено, як і раніше:

– Все ж таки це ваша боротьба, синку. Бо ми тут уже змирилися – чого гріха таїти!..

– А як же Батурин?!

– Тобто?..

– Навіщо вам, отче, сидіти тут, у цьому вбогому селищі, відправляти служби у манюсінькій церковці? Навіщо все це?! На що у такому разі сподіваєтеся ви?!

– Та ніяк не на козацьке повстання, – знизав плечима батюшка.

– На що ж тоді?

– Надія помирає останньою, синку. Тим паче – надія на диво Боже. Бо все перебуває у могутній руці Його. Ось завітав же ти до мене у гості, потішив старого перед смертю…

– Ви хочете сказати, що примара на мить одягнулася у тілесну оболонку раба Божого Петра-Григорія Орлика?

Священик сумовито всміхнувся й ледь помітно кивнув. Від того на душі зробилося настільки паскудно, що будь-яке бажання продовжувати бесіду зникло. Посиділи ще трохи, гетьманич допив кухоль слив'янки, на тому й полягали спати.

Прокинулися на світанку від одночасного шаленого калатання у віконниці та двері. Григорій одразу зрозумів, що це означає… проте вчорашня застільна бесіда настільки пригнітила його, що вживати будь-яких заходів для порятунку власної шкури вже не хотілося.

Справді, навіщо рятуватися, якщо він – усього лише втілена на єдину мить примара і красива легенда?! Най би все скінчилося, і офіцер з особливих доручень при таємному кабінеті «Секрет короля» Григор Орлі справді перетворився б на красиву легенду… з доволі безславним фіналом, щоправда! Але то вже байдуже: нехай буде, як буде. На все воля Божа – таки має рацію отець Гаврило.

Тож Григорій почав неквапом озуватися, між тим у хату вихором увірвалося шестеро вояків-московитів. Зневажливо відштовхнувши наполоханого батюшку, старший кинув різко:

– Нука-сь ставни откройте – не видать же ни зги!

Двоє солдатів кинулися на вулицю, і за деякий час хата сповнилася тьмяним вранішнім світлом.

– Так-то лучше, – старшина крекнув, потім видобув з-за обшлага рукава складеного у декілька разів папірця, розгорнув, подивився спочатку на папір, потім на гетьманича, задоволено мугикнув і наказав, коротко кивнувши:

– Взять его!

– Москалики, людоньки, що ж це ви робите?! То ж звичайнісінький прочанин!.. – у розпачі вигукнув отець Гаврило, проте Григорій заперечив:

– Облиште, отче! Ви нічого про мене не знаєте, вважаєте мене звичайним мандрівником, а вони нехай роблять те, що роблять.

Батюшка на мить зніяковів, проте цієї крихітної паузи вистачило, щоби він зрозумів: гетьманич намагається вигородити його. Григорій не дав священику оговтатися й мовив:

– Що ж, ходімо! Я готовий.

Бранцю надійно зв'язали руки, потім усі вийшли на двір, де на них очікував критий візок, запряжений парою коней. На ходу гетьманич встиг помітити, що старший московит тримав у руці доволі точну копію одного з ескізів до парадного портрета месьє Григора Орлі, зроблених особисто Жаном Оноре Фрагонаром. Лише одну-єдину деталь хтось додав до малюнка: на лівій частині обличчя були додані ріденька борідка та вусик – зовсім як у нахабного татарина Ахмедки, який вирішив цього літа поторгувати родзинками…

«А навчилися-таки працювати москалі, трясця їх матері!» – подумав Григорій, сідаючи у візочок. Старшина примостився попереду поруч з візником, ще один солдат – позаду, інші пішли за возиком пішки.

Їхали цілий день. Під вечір отаборилися обабіч битого шляху просто посеред степу, запалили вогнище, зварили кандьор, поїли, виставили вартового, приготувалися до ночівлі.

Бранця теж нагодували. Хоча їсти зв'язаними руками було доволі незручно, Григорій сяк-так впорався. Все було йому байдуже. Геть усе – аж до його нинішнього становища включно.

Звісно, настільки безглуздо, по-дурному втрапити у пастку!.. До якої сам же й кинувся: ото треба було податися за тією клятою церковною випискою!!! Хіба не прожив би він без французького дворянства?! Обходився ж без того раніше! Тепер от має халепу…

Та навіть не це було найгіршим. Слова отця Гаврила про те, що і він сам, і його шляхетний батько, гетьман у вигнанні Пилип Орлик, і всі козаки-вигнанці сприймаються співвітчизниками як жива (поки що жива!..) легенда, що дедалі більше набирає обрисів примари, тоді як окупанти-московити натомість стають дедалі реальнішими, а отже, ріднішими (так!., саме так!..) – оце відчуття і позбавляло Григорія найменшого бажання опиратися.

До того ж, у пам'яті спливли торішні переговори у Стамбулі. «Навряд чи під ваші стяги збереться бодай сотня шабель на всьому просторі від Стокгольма