Орлі, син Орлика - Тимур Іванович Литовченко

Абсолютно несподівано Григорій зірвався зі свого крісла, впав перед дружиною на одне коліно й мовив урочисто:

– Хай як безглуздо це звучить, проте нині й зараз, люба моя Олено, я присягаюся будь-що уберегти наше з тобою кохання від ще більших нещасть, ніж ті, що спіткали колись мене, Софію та Лейлу! Повір: я дуже-дуже старатимусь, щоб ти була зі мною тільки веселою та щасливою. А щоб сумною та нещасною – то цього не станеться ніколи-ні-коли! Бо всю свою невитрачену ніжність із задоволенням віддам тобі!.. Тільки тобі одній, кохана моя Олено, пані змученого мого серця!..

Сказав це – і завмер, припавши губами до її руки. А Луїза-Єлена сиділа у кріслі мовчки та голубила світле хвилясте волосся Григорія. У цей момент вона ненавиділа нинішню моду, що змушувала чоловіків ховати справжню зачіску під перукою. Як добре, що зараз вони вдягнуті просто, по-домашньому… без цих ідіотичних витребеньок… Адже у нього таке красиве, м'яке шовковисте волосся, яке настільки приємно пестити!..

– І ще красно дякую за «синіх шведів», люба моя Олено.

– За що ж тут дякувати?

– За чудовий весільний дарунок.

– А-а-а… вони?

Тепер у Луїзи-Єлени забракло слів.

– Хто саме? Не зрозумів…

– Твої колишні жінки, Софія та Лейла?

У його світло-карих, трохи вирячених очах читалося німе запитання.

– Що саме дарували тобі вони?

– Майже нічого.

– Невже?!

– А чому тут дивуватися? Коли ми жили на еміграції у Стокгольмі, кожна срібна крона видавалася величезною розкішшю. Що ж могла подарувати мені Софійка, окрім ласкавого погляду?

– А Лейла?..

– Заради її ж безпеки ми намагалися приховати наше кохання від сторонніх, а подарунки могли нас виказати. Те, що сталося, лише підтвердило небезпідставність подібних побоювань. Та я був щасливий уже тим, що бідолашна Лейла відігріла моє серце. її кохання саме по собі було величезною цінністю для нас обох.

– Бідолашний мій Григорію!.. – Вона вже вкотре занурила довгі тонкі пальці у хвилясте волосся чоловіка.

– Загалом-то, маю тобі зізнатися, я не отримував дарунків не тільки від Софії та Лейли, але й від інших також. Як найстарший син у сімействі, весь час піклувався про інших: підтримував матусю, доки батько сидів під домашнім арештом у султана, правдами й неправдами збирав гроші сестрам на посаг… Тому, не враховуючи піднесеного на наше чудове весілля, за все життя мені подарували хіба що дві речі: троянду і портрет королеви Марії Аделаїди. Решта – це чесно зароблена платня за ті чи інші послуги.

– А що це за троянда? – миттю стурбувалася Луїза-Єлена.

– Ревнуєш? – Тепер у глибині очей Григорія вона побачила хитрі іскорки. – Я дбайливо засушив цю квітку і колись покажу тобі, не хвилюйся.

– Це від Софії чи від Лейли?

– Ні-ні, від зовсім іншої дівчини, яка з часом зробила просто запаморочливу кар'єру.

– Хто вона? – не здавалася Луїза-Єлена.

– А от про це тобі знати поки що не варто, оскільки…

Раптом Григорій відскочив від дружини і з найсерйознішим виразом на обличчі всівся назад у крісло. Не встигла вона висловити здивування, як за дверима кімнати пролунали кроки камердинера.

– Можеш не хвилюватися, у шляхетному серці гетьманича Орлика є місце лише для однієї жінки, інші мертві або викреслені звідти, – прошепотів він. Одразу ж двері розчинилися, і камердинер доповів:

– Його світлість графа Орлі де Лазіскі бажають бачити Філіпп і Карл-Густав Штайнфліхти – двоє молодих шведських дворян, котрі…

– Як?! Як ти сказав?! – Григорій аж підскочив від несподіванки.

– Філіпп і Карл-Густав Штайнфліхти… – пробелькотав розгублений камердинер, який не зрозумів бурхливої реакції графа. – Кажуть, нібито мріють записатися до полку «синіх шведів», щоб служити під началом вашої світлості.

– Хто вони такі? – запитала Луїза-Єлена.

– Веди їх сюди, і негайно! – наказав Григорій камердинеру. Коли ж той вийшов з кімнати, повернув сяюче обличчя до дружини: – Що за прекрасне Різдво видалося нині! Це, люба, мої племінники, діти сестриці Настусі. Уяви: до Стокгольма вже дійшли відомості про те, що віднині я маю драгунський полк… Хоча…

Григорій звівся на прямі, пройшовся кімнатою туди-сюди й мовив:

– Кароль – ось чия це робота!.. Природно ж, він написав Штайнфліхтам, більше нікому.

Очі чоловіка сяяли непідробним щастям.

– Ну що ж, люба Олено, нарешті ти зрозуміла справжню вартість твого весільного дарунка? Адже тепер розсіяні теренами всієї Європи козаки, козацькі діти й онуки почнуть збиратися до мого полку – тільки уяви, що то буде за армія! Півтора десятиліття тому я востаннє відвідав рідну землю і саме тоді вирішив, що козацька справа програна назавжди. Здавалося, що тільки я, тоді ще живий шляхетний мій батько і вірний Кароль мріємо про відновлення незалежної козацької держави, а усім іншим воно абсолютно байдуже: і козакам-вигнанцям поза Украйною, і тим нещасним, які залишилися в Украйні. Але тепер!..

Григорій здійняв над головою руки й завершив:

– Тепер я бачу, що наш шлюб воістину освячений самим Богом, якщо моя кохана подарувала мені на весілля не просто драгунський полк, але разом з тим – світлу надію на скоре визволення поневоленим моїм співвітчизникам, пригнобленим московитами!

Луїза-Єлена хотіла відповісти, що дуже втішена усім почутим. Що жити без мрії неможливо. Що місія жінки в тому й полягає, аби допомагати втіленню чоловічих фантазій у життя. Що звільнення рідної землі від загарбників – найшляхетніша у світі справа… І так далі, і таке інше. Проте нічого подібного сказати не встигла: двері кімнати знов розчахнулися, і на порозі постали двоє зніяковілих парубків. Григорій кинувся їм назустріч з розкритими обіймами.

– Філіппе, Карле-Густаве, почувайтеся як удома! Знайомтеся, це моя кохана дружина – Луїза-Єлена ле Брюн де Дентевіль. Люба Олено, познайомся з моїми племінниками, синами шляхетної фру Анастасії Штайнфліхт…

Липень 1752 р. від Р.Х.,

Версаль

Схоже, після недовгої смуги везіння на графа Григора Орлі де Лазіскі знов насувалося лихоліття. І оскільки іншого виходу вже не лишалося, сьогодні вранці він запросив дружину до свого кабінету, відкрив потаємну шухлядку в секретері, видобув звідти дбайливо засушену троянду, стебло якої було оповите пурпуровою стрічкою із вишитим золотим написом «27 січня 1730 року від Р.Х.» й повідав нарешті давню історію порятунку Жанни-Антуанетти Пуассон з рук нахабних паризьких грабіжників. Луїза-Єлена слухала дивовижну оповідь дуже уважно, широко відкривши очі й не вимовивши жодного слова. Коли ж чоловік завершив, лише запитала тихенько:

– Гадаєш, вона допоможе?..

– Не знаю, не знаю, – зітхнув граф. – Тоді вона милостиво обіцяла капітану Густаву Бартелю свою прихильність. Але того шведського капітана ніколи навіть не існувало, тоді