Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей
З усіх поглядів ми ще були дуже бідні, і, аби заощадити трохи грошей, я казав дружині, що мене запросили на обід, потім гуляв дві-три години в Люксембурзькому саду і, повернувшись, розповідав, як добре мене частували. Коли тобі двадцять п'ять років і ти збудований як важкоатлет, пропускати обід дуже нелегко: голод стає справжньою мукою. Але водночас голод загострює сприйняття, і я помітив, що мої персонажі відзначаються неабияким апетитом, люблять добре поїсти, а декотрі залюбки заглядають і в чарку.
В ресторані «Тулузький негр» ми пили добрий кагор, замовляючи чверть карафи, півкарафи, а то й повну карафу й звичайно розводячи його на третину водою. Вдома, над тартаком, ми мали корсіканське вино, дуже міцне й зовсім недороге. Це було справжнє корсіканське вино: навіть наполовину розбавлене водою, воно п'янило. В Парижі тоді можна було жити на зовсім мізерні заробітки, а іноді навіть і розкошувати — якщо ти не купував собі нового одягу й час від часу не обідав.
Від «Селекта» я квапливо втік, бо побачив там Гарольда Стірнса; він неодмінно завів би розмову про коней, а я ж оце щойно очистив своє сумління й звеселив душу, зрікшись цих тварин назавжди. Сповнений того вечора праведності, я проминув «Ротонду» з усіма її завсідниками і, зневаживши розпусту й стадний інстинкт, перейшов на той бік бульвару, до кафе «Дю-Дом». Воно теж було переповнене, але там сиділи люди, що добре попрацювали.
Там сиділи натурниці, що добре попрацювали, й художники, що працювали, доки посутеніло, й письменники, що завершили собі на радість чи на біду денну працю, сиділи п'яниці й усілякі диваки — деяких я знав, а решта були просто так, статистами.
Я пройшов між столиками й підсів до Паскена, з яким були дві сестри-натурниці. Паскен помахав мені, коли я стояв ще на тротуарі по той бік вулиці й розмірковував, чи зайти випити, чи ні. Паскен був дуже добрий художник, і він був п'яний — тобто не п'яніший і не тверезіший, ніж завжди, — але зберігав цілковиту ясність думки. Обидві натурниці були молоді й гарненькі. Одна — чорнява, маленька, чудово збудована, оманливо тендітна й розпусна. Друга — пустотлива й дурненька, але дуже принадна своєю нетривкою дитинною вродою. Збудована вона була не так гарно, як її сестра, — та й взагалі ні в кого тієї весни я не бачив більше такої гарної статури.
— Добра сестра й лиха сестра, — сказав Паскен. — Я маю гроші. Що ти питимеш?
— Une demi-blonde[34], — сказав я офіціантові.
— Випий віскі. Я маю гроші.
— Я люблю пиво.
— Якби ти любив пиво, то сидів би в Ліппа. Ти, певно, працював.
— Еге ж.
— Посувається?
— Начебто.
— Добре. Я радий. І ти ще ні до чого не втратив смак?
— Ні.
— Скільки тобі років?
— Двадцять п'ять.
— Хочеш переспати з нею? — він глянув на чорняву й усміхнувся. — Їй це пішло б на користь.
— Певне, з неї сьогодні вистачить і вас. Вона всміхнулася до мене, розтуливши уста.
— Він розпусник, — сказала вона. — Але дуже милий.
— Можеш піти з нею до студії.
— Ану без свинства, — сказала білява сестра.
— А тебе хто питає? — гримнув Паскен.
— Ніхто. Але я що хочу, те й кажу.
— Забудьмо про все й веселімось, — запропонував Паскен. — Серйозний молодий письменник, і доброзичливий, мудрий старий художник, і дві юні красуні, в яких попереду ціле життя.
Отак ми сиділи, й дівчата попивали із своїх чарок, Паскен проковтнув ще один fine à l'eau, a я пив пиво, але веселитись не міг ніхто, крім Паскена. Чорнява, хизуючись, раз у раз міняла позу, сідала в профіль так, щоб світло підкреслювало обриси її обличчя, й показувала мені обтягнені чорним светром груди, її коротко підстрижене волосся було чорне й лискуче, як у східних жінок.
— Ти позувала цілий день, — сказав їй Паскен. — Могла б уже й не хизуватися цим светром тут, у кафе.
— А мені хочеться, — відповіла вона.
— Ти схожа на яванську ляльку, — мовив він.
— Очі не ті, — відповіла вона. — Це не так просто.
— Ти схожа на бідолашну розпусну poupée[35].
— Може, — сказала вона. — Але на живу. А про тебе цього не скажеш.
— Ну, це ми ще побачимо.
— Згода, — кивнула вона. — Я люблю докази.
— Хіба сьогодні ти їх не мала?
— Ет, — відповіла вона й підставила обличчя останнім відсвітам дня. — Тебе просто розохотила твоя робота. Він любить тільки полотна, — звернулася вона до мене. — До всього домішується якийсь бруд.
— Ти хочеш, щоб я малював тебе, платив тобі, спав з тобою, щоб у мене була ясна голова, і щоб до всього я ще й кохав тебе, — сказав Паскен. — Бідолашна моя лялечка.
— Я вам подобаюся, правда ж, мосьє? — звернулась дівчина до мене.
— Дуже.
— Але ви завеликий, — з жалем сказала вона.
— В ліжку всі однакові на зріст.
— Неправда, — сказала її сестра. — І мені набридли ці балачки.
— Послухай, — сказав Паскен. — Якщо ти вважаєш, що я люблю тільки полотна, завтра я малюватиму тебе аквареллю.
— А коли ми вечерятимемо? — спитала її сестра. — І де? — . Ви повечеряєте з нами? — спитала чорнява дівчина.
— Ні. Я йду вечеряти з моєю légitime. — Тоді дружин називали так. А тепер кажуть: моя régulière[36].
— Ви неодмінно мусите йти?
— І мушу, й хочу.
— Ну, то йди, — сказав Паскен. — І дивись, не закохайся в друкарський папір.
— Якщо закохаюся, то почну писати олівцем.
— Отже, завтра акварель, — оголосив він. — Ну гаразд, діти мої, я вип'ю ще чарку, й підемо вечеряти, куди скажете.
— До «Вікінга», — озвалася чорнява.
— Атож, — підтримала її сестра.
— Гаразд, — погодився Паскен. — На добраніч, Jeune homme[37]. Приємних снів.
— І вам також.
— Вони не дають мені спати, — сказав він. — Я ніколи не сплю.
— Засніть сьогодні.
— Після «Вікінга»? — Він усміхнувся, зсунувши капелюха на потилицю. Він був схожий більше на бродвейського гуляку дев'яностих років, аніж на чудового художника, і
