Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність. - Айн Ренд

— Думаю, це правильне ставлення.

— Хтозна… Я давно вже не знаю, що є правильним… Та і як ми можемо про це знати?

— Атож. Бо хто такий Джон Ґолт?

Даґні рвучко розвернулась і пішла від них геть. Одна з жінок пішла слідом.

— Але я знаю, — мовила м’яко і таємничо, готова розкрити таємницю.

— Знаєте що?

— Я знаю, хто такий Джон Ґолт.

— Хто? — напружившись, запитала Даґні й зупинилася.

— Я була знайома з чоловіком, який особисто знав Джона Ґолта. Чоловік той приятелював із моєю двоюрідною бабусею. Він був свідком усіх тих подій. Місіс Таґґарт, чи знаєте ви легенду про Атлантиду?

— Про що?

— Про Атлантиду.

— Туманно, а що?

— Острови Благословенних. Так їх називали греки тисячі років тому. Вони стверджували, що Атлантида — це місце, де загиблі герої знаходили щастя, про яке ніхто не знав у цьому світі. Місце, куди могли увійти лише справжні звитяжці, й вони робили це, не вмираючи, бо носили в собі таємницю життя. А потім усі забули про Атлантиду. Але греки знали, що вона існує, і намагалися її знайти. Дехто казав, що вона була під землею, схована в самісінькому серці Землі. Але більшість стверджували, що це — острів. Осяйний острів у Західному Океані. Можливо, йшлося про Америку. Та греки так її і не відшукали. Минули століття, і люди почали казати, що це лише легенда. Вони не вірили, але все одно шукали; знали, що Атлантиду необхідно знайти.

— А який стосунок до неї має Джон Ґолт?

— Він знайшов її.

Даґні втратила інтерес.

– І хто ж це такий?

— Мільйонер. Він був несамовито, просто казково багатий. Якось уночі Джон опинився на своїй бригантині посеред Атлантичного океану. Йому довелося долати найжахливіший в історії людства шторм, і він таки знайшов цю країну. Джон Ґолт побачив її в морській глибочині. Вона опустилася на дно океану, щоб люди не знайшли її. Мільйонер побачив осяйні вежі Атлантиди. Це було таке неймовірне видовище, після якого людина вже ні на що на землі не захоче дивитися. Джон Ґолт потопив свою бригантину разом з усім екіпажем. Вони добровільно обрали свою долю. Мій друг був єдиний, хто вижив.

— Як цікаво.

— Мій друг бачив усе це на власні очі, — образилася жінка. — Це сталося багато років тому. Але родина Джона Ґолта зам’яла історію.

— А що сталося з його мільйонами? Не пригадую жодних розмов про статки Джона Ґолта.

— Все пішло на дно разом із ним, — войовничо сказала вона. — Але вам не конче мені вірити.

— Міс Таґґарт не вірить вам, — мовив Франциско д’Анконія, — а я вірю.

Вони обернулися. Франциско, виявляється, ішов назирці, а тепер стояв і дивився з образливо перебільшеною щирістю.

— Сеньйоре д’Анконія, а ви бодай у щось в житті вірили? — обурено запитала жінка.

— Ні, мадам.

Жінка демонстративно відвернулася, і Франциско всміхнувся до її спини.

— Що за жарти? — холодно поцікавилася Даґні.

— Жарт — ця нещасна жінка. Вона й гадки не має, що розповіла тобі правду.

— Ти сподіваєшся, що я повірю?

— Ні.

— То що ж тебе так тішить?

— О, дуже багато чого. А тебе — ні?

— Ні.

— Це мене теж розважає.

— Франциско, ти даси мені спокій?

— А я це давно зробив. Хіба не помітила, що сьогодні ти перша до мене заговорила?

— Чому ти весь час за мною стежиш?

— Бо цікаво.

— Що саме?

— Твоя реакція на все, що ти не вважаєш смішним.

— А що тобі до моєї реакції?

— Це мій власний спосіб розважитися, чого ти, до речі, зовсім не вмієш. Та й, крім тебе, тут немає жодної жінки, вартої, щоб за нею стежити.

Даґні обурено завмерла. Франциско дивився так промовисто, що не випадало сумніватися в його бажанні її розгнівати. Вона поводилася, як завжди: стояла, напружено виструнчившись і високо піднявши голову, в нежіночній позі начальника. Лише оголене плече видавало тендітне, приховане чорною сукнею тіло, що робило Даґні неймовірно жіночною. Ця зухвала гордовитість здатна була кинути виклик будь-якій грубій силі, а витончена досконалість застерігала щодо ймовірної поразки. Даґні цього не помічала сама і навколо неї не було нікого, хто здатен був це помітити.

Пройшовшись поглядом по її тілу, Франциско промовив:

— Даґні, ти розкішна марнотратка!

Вона вперше за багато років почервоніла, зрозумівши раптом: цей вирок озвучив те, що вона відчувала весь вечір. Їй слід було чимдуж забиратися від цього чоловіка.

Вона побігла, намагаючись ні про що не думати. Раптом радіоприймач вибухнув громовим звуком. Даґні різко спинилася. Побачила Морта Лідді, який махав рукою, зазиваючи своїх друзів: «Це воно! Це воно! Я хочу щоб ви це почули!»

Величний вибух гримких акордів розпочинав «Четвертий концерт» Гейлі. Заперечуючи біль, він піднімався пекучим тріумфом, урочистим гімном далекому мареву. Потім мелодія розкришилася, ніби в неї жбурнули жменю бруду з галькою; замість величної музики щось заклекотіло, забулькало і закрапало. Таким став концерт Гейлі, перекладений на популярний ритм. Мелодія розлізлася на діряве ошмаття, зі швів якого спазмувала давка гикавка. Величне свідчення радості перетворилося на дурнувате підхихикування недолугого бармена. І все одно залишки музики Гейлі досі трималися купи, немов міцний кістяк.

— Непогано, правда? — Морт Лідді хвалькувато і нервово всміхався до своїх друзів. — Правда ж, незлецько? Найкращий цьогорічний музичний супровід до фільму. Отримав премію і довгостроковий контракт. Це був мій саундтрек до «Неба на твоєму задньому дворі».

Даґні розгублено роззиралася довкола, немов силкуючись замінити одне відчуття на інше, знайти щось, чим можна було замінити цей звук, намагаючись зачепитися за щось бодай поглядом. Вона помітила Франциско: він стояв, опершись на колону і склавши на грудях руки; дивився на неї і сміявся.

«Не тремти так, — думала вона. — Забирайся звідси». Відчувала, як наповзає неконтрольована лють. Наказувала собі: «Мовчи. Просто повільно йди. Забирайся геть».

І вона рушила до дверей, обережно і дуже повільно. Та почула голос Ліліан і зупинилася. Ліліан повторювала це багато разів за вечір, відповідаючи на одне й те ж запитання, але Даґні вперше почула її пояснення.

— Це? — перепитувала Ліліан, простягаючи руку з металевим браслетом перед очі двох пещених дамочок. — Ні, це не з крамниці залізних товарів, це дуже особливий подарунок від мого чоловіка. Атож, звісно, він потворний. Та невже ви не розумієте? Він безцінний. Я залюбки обміняла б його на банальний діамантовий браслет, але чомусь ніхто мені таке не пропонує, навіть попри неймовірну, приголомшливу цінність цієї прикраси. Чому? Бо це перша річ, виготовлена з ріарден-металу.

Даґні не бачила кімнати, не чула музики — лише смертельна тиша тиснула на її барабанні