Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність. - Айн Ренд
Вперше в очах Франциско він побачив людську реакцію, його палкий і юначий погляд.
— Ви помиляєтеся лише в одному, — відповів Франциско. — В тому, що свою справедливу огиду до абстрактної жертовності дозволяєте комусь вважати ґанджем і називати злом.
Поки Ріарден недовірливо витріщався на д’Анконію, той жестом вказав на юрбу у вітальні:
— Чому ви погоджуєтеся утримувати цих людей?
— Бо це — купка нещасних дітей, які відчайдушно, але вкрай незграбно борсаються, намагаючись вижити, а я тим часом навіть не помічаю цього тягаря.
— Чому ж ви про це їм не скажете?
— Про що?
— Що ви працюєте задля себе, а не заради них?
— Вони це й так знають.
— О так, вони знають. Кожен із них знає. Але вважають, що ви про це не знаєте. І щосили намагаються приховати від вас це усвідомлення.
— Але чому я маю зважати на їхню думку?
— Бо це — битва, в якій кожен має обрати чітку позицію.
— Битва? Яка битва? У мене батіг. Я не б’юся з беззбройними.
— Справді вважаєте їх беззбройними? Вони мають проти вас зброю — єдину, але нищівну. Раджу вам замислитися над її походженням.
— В чому ти вбачаєш докази її існування?
— У тому вбивчому факті, що вас не можна назвати щасливою людиною.
Ріарден міг змиритися з докором, проковтнути образу, зігнорувати будь-чиє прокляття; єдине, чого він не здатен був витримати від людей — це жалості. Поштовх агресивної холодної люті повернув йому цілковите усвідомлення моменту. Він вичавлював із себе слова, намагаючись приховати емоції:
— Що за нахабство? Чого ти хочеш цим досягти?
— Скажімо, я хочу дати вам потрібні слова, коли вони нарешті знадобляться.
— Чому тобі взагалі спало на думку спілкуватися зі мною на цю тему?
— Маю надію, що ви запам’ятаєте нашу розмову.
«Лють мою, — думав Ріарден, — спричинив той незбагненний факт, що я дозволив собі насолоджуватися цією розмовою». Він відчув подих зради, присмак невідомої небезпеки.
— Сподіваєшся, я забуду, хто ти насправді? — спитав він, розуміючи, що думає геть не про це.
— Вважаю, вам узагалі не варто про мене думати.
За люттю, якої Ріарден не хотів визнавати, ховалася ще якась невимовлена і неосмислена емоція, схожа на… біль.
Якби він визнав ці почуття, то прийняв би і те, що в його голові досі лунають слова Франциско: «Якщо ваша ласка… лише я вам її висловив…» Він чув також дивну урочисту інтонацію тихого голосу та незбагненну власну відповідь десь усередині свого єства; щось у ньому кричало: так, визнати, сказати цьому чоловікові, що він приймає — ні, не вдячність, — щось, чому й сам не знає назви; та й розумів, що не подяку пропонує йому Франциско.
А вголос сказав:
— Я не шукав цієї розмови. Це твоя ініціатива, тому слухай. Для мене існує лише одна форма людського занепаду — втрата мети.
— Так і є.
— Я можу пробачити всім, окрім тебе, бо решта — не грішні, вони лише безпорадні. А таким, як ти, не можна пробачати.
— Саме від гріха прощення я і хотів вас застерегти.
— Доля дарувала тобі величезний шанс, який тільки може випасти людині. І як ти ним скористався? Якщо тобі вистачає тями розуміти все, що мені щойно наговорив, то як ти можеш і далі зі мною розмовляти? Як можеш дивитися в очі людям після тієї катастрофічної афери, яку провернув у Мексиці?
— Якщо вам так зручно, маєте повне право осуджувати мене за це.
Даґні втиснулася в куток віконної ніші й прислухалася; її не помічали. Побачивши їх разом, вона наблизилася, скорившись незбагненному імпульсу, що не здатна була його ані пояснити, ані здолати; їй здавалося життєво важливим знати, що ці двоє чоловіків скажуть одне одному.
Вона добре розчула останні кілька речень. Ніколи досі не могла й припустити, що колись стане свідком того, як Франциско відчитують. Він міг дати відкоша будь-якому супротивнику в будь-якому змаганні, а зараз навіть не намагався оборонятися.
Даґні розуміла, що це не була байдужість. Чудово знаючи його обличчя, помітила, яких зусиль коштує Франциско цей спокій — під тугою шкірою заходили пружні жовна.
— З усіх, хто живе за рахунок чужих здібностей, — сказав Ріарден, — ти найогидніший паразит.
— Я дав вам підстави так вважати.
— То як ти можеш міркувати про сенс життя? Адже ти зрадив право бути людиною.
— Даруйте, якщо я вас образив тим, що ви цілком могли б сприйняти за зверхність.
Франциско вклонився і розвернувся до Ріардена спиною. Не розуміючи, що це запитання заперечуватиме все попереднє обурення, що в ньому вчуватиметься прохання до д’Анконії залишитися, Ріарден усе ж мовив:
— Що ти хотів зрозуміти про мене?
Франциско обернувся. Серйозний вираз увічливої поваги на його обличчі не змінився.
— Я вже все зрозумів, — відповів він.
Ріарден стояв і дивився, як Франциско занурюється в натовп. Постаті дворецького з кришталевою тацею та доктора Прітчетта, що схилився по чергову канапку, заховали від нього д’Анконію. Генрі знову глянув у вікно. Там не було нічого, крім темряви і вітру.
Коли він вийшов з напівморку ніші, Даґні всміхнулася і, не криючись, пішла йому назустріч. Він зупинився. Але їй здавалось, що зупинився неохоче. Тому вона квапливо почала розмову.
— Генку, чому тут так багато інтелектуалів зі схильністю до грабіжництва? Я б не запрошувала їх до себе додому.
Це було не те, що вона збиралася сказати. Вона й сама не знала, що саме хотіла сказати. Ніколи досі в його присутності їй не відбирало мови.
Бачила, як звужуються його очі, ніби зачиняються двері.
— Не бачу причин, які б завадили мені їх запрошувати, — відказав він стримано.
— Я не збиралася критикувати перелік гостей. Але… воліла б не знати, хто з них Бертрам Скаддер, щоб не дати йому ляпаса, — Даґні щосили намагалася говорити спокійно. — Не хочу скандалу, але сумніваюсь, що зможу опанувати себе, побачивши того типа. Я не могла повірити, довідавшись, що місіс Ріарден його запросила.
— Це я запросив його.
— Але… Навіщо? — стишено запитала Даґні.
— Я не надаю жодного значення таким дрібницям.
— Даруй, Генку, не думала, що ти аж такий терпимий. Я — ні.
Він нічого не відповів.
— Я знаю, що ти не любиш прийомів. Я — теж. Хоча іноді й сама дивуюсь… Можливо, тільки ми і мали б ними насолоджуватися.
— Боюсь, у мене немає хисту до
