Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність. - Айн Ренд

Вона мимоволі позирала на нього, хоча жодного разу так і не впіймала перестрічного погляду. Даґні не вірила, що він навмисно її уникає — на це не було жодних раціональних підстав. А втім, вона відчувала, що так воно і є. Хотілося підійти до нього і переконатися, що вона помиляється. Та щось її зупиняло, і Даґні не могла зрозуміти, що саме.

Ріарден мужньо витримав спілкування з матір’ю та двома її приятельками, яких, на материне прохання, мусив розважити спогадами про свою нелегку буремну юність. Генрі підкорився, намагаючись переконати себе, що вона по-своєму пишається сином. Йому здавалося, начебто матінка відчайдушно намагається продемонструвати, що саме вона в усьому його підтримувала і була невичерпним джерелом його успіху. Неймовірно зрадів, коли жіночки його відпустили, і негайно сховався у затінку ніші біля вікна.

Він трохи там постояв, ніби намагаючись знайти фізичну підтримку в цьому усамітненні.

— Містере Ріарден, — пролунав раптом напрочуд безтурботний голос, — дозвольте мені представитися. Франциско д’Анконія.

Ріарден приголомшено обернувся. В манері та голосі д’Анконії вчувалося дещо геть не притаманне більшості людей — щира повага.

— Вітаю, — уривчасто і стримано, але він усе-таки відповів.

— Я помітив, що місіс Ріарден уникає необхідності нас познайомити, і я здогадуюся, чому. Волієте, щоб я покинув ваш дім?

Для більшості Ріарденових знайомих було цілком нетипово — означувати проблему замість того, щоб старанно її уникати. Це було так приємно і приголомшливо-несподівано, що Ріарден не відразу спромігся відповісти; певний час просто мовчки вивчав обличчя д’Анконії. Франциско промовив це дуже просто: ані ущипливо, ані благально; навпаки, визнаючи як Ріарденову гідність, так і власну.

— Ні, — відповів нарешті Генрі, — хоч що спало вам на гадку, я цього не казав.

— Дякую. У такому разі, дозвольте з вами поговорити.

— Що спонукає вас спілкуватися зі мною?

— Зараз мої мотиви не зможуть вас зацікавити.

— Спілкування зі мною теж навряд чи здатне вас зацікавити.

— Щодо одного з нас, містере Ріарден, ви помиляєтесь. Або й щодо нас обох. Я прийшов на цю вечірку винятково заради розмови з вами.

Досі в Ріарденовому голосі вчувалося здивування. Але зараз з’явилася погорда:

— Ви почали відверту гру. Продовжуйте.

— Я продовжую.

— То навіщо ж вам зі мною зустрічатися? Щоб схилити до фінансових втрат?

Франциско дивився просто йому в очі.

— Урешті-решт — так.

— Що цього разу? Золота копальня?

Франциско повільно хитав головою. Свідома несквапність рухів надавала йому ледь не скорботного вигляду:

— Ні, — мовив він, — я не збираюся ні до чого вас залучати. Джеймса Таґґарта, до речі, я теж не збирався запрошувати до експлуатації мідних копалень, — він сам зголосився. Ви б цього не зробили.

Ріарден усміхнувся:

— Ви це розумієте, отже, в нас виникає ґрунт для розмови. Так і продовжуйте. Якщо у вас на думці не якесь божевільне капіталовкладення, то про що збираєтеся розмовляти зі мною?

— Я просто хотів познайомитися.

— Це не відповідь, а лише черговий спосіб нічого не сказати.

— Не зовсім так, містере Ріарден.

— Ви прагнете завоювати мою довіру?

— Ні. Мені не подобається, коли мислять такими категоріями. Якщо людина діє чесно, вона не має потреби заручатися чиєюсь довірою — вистачить раціонального сприйняття її вчинків. Прагнути порожнього морального чеку можуть лише істоти з нечесними намірами і нечистим сумлінням; байдуже, визнають вони це чи ні.

Те, як Ріарден здивовано скинув погляд на Франциско, нагадало радше відчайдушний ривок спраглої підтримки руки. Цей погляд видав, як сильно Генрі потребував однодумця, за якого себе видавав його співрозмовник. Потім Ріарден опустив очі, майже заплющив їх, намагаючись позбутися і свого раптового відчуття, і потреби в однодумцеві. Його обличчя було тверде і незворушне; ці почуття, здавалося, скеровані на нього самого. Він видавався суворим і самотнім.

— Добре, — мовив він невиразно, — про що ж ви хочете зі мною розмовляти, якщо моя довіра вас не обходить?

— Я хочу навчитися вас розуміти.

— Навіщо?

— У мене є підстави, але поки що це не має до вас стосунку.

– І що саме ви хочете в мені зрозуміти?

Франциско мовчки вдивлявся в темряву за вікном. Вогонь сталеливарень згасав. На обрії ледь маячів слабкий відблиск заграви, підсвічуючи рвані хмари, що неслися над землею тьмавими віхтями і зникали вдалечині. Чорні тіні гілок час від часу шмагали простір і зникали, наче уособлення вітру.

— Достоту жахлива ніч для будь-якої тварини, що заскочена зараз стихією на цій рівнині, — сказав Франциско д’Анконія. — В такі моменти починаєш цінувати сенс людського буття.

Ріарден трохи помовчав. А потім сказав, ніби відповідаючи на якесь власне чудне і неозвучене запитання:

— Цікаво…

— Що саме?

— Ви сказали мені те, про що я сам допіру подумав…

— Подумали?

— …тільки не встиг промовити.

— Хочете, я закінчу цю вашу думку?

— Закінчте.

— Ви стояли тут і споглядали бурю з найбільшою гордістю, яку тільки здатна відчути людина; бо в таку незатишну ніч у вашій оселі цвітуть літні квіти і походжають напівоголені жінки. Все це засвідчує вашу особисту перемогу над негодою. І якби не ви, чимало із присутніх тут були б зараз голі й безпорадні, покинуті на поталу вітрові посеред такої ж, як і ця, тривожної рівнини.

— Звідки ви це знаєте?

Ще не закінчивши фрази, Ріарден зрозумів, що цей чоловік насправді озвучив не його думки, а вбрав у слова власну найпотаємнішу, найособистішу емоцію. А сам Генрі, який за жодних обставин не розкрив би переживань, щойно своїм необачним запитанням їх видав. В очах Франциско промайнуло щось схоже на усмішку чи розуміння.

— Що ви можете знати про таку гордість? — різко кинув Ріарден, ніби намагаючись зневажливою інтонацією цього запитання стерти враження від попереднього.

— Це те, що я сам відчував у молодості.

Ріарден поглянув на нього. В обличчі Франциско не було й натяку на кпини чи жалощі до себе самого. Іконописні грані його обличчя та чисті блакитні очі випромінювали тихий спокій; незворушне лице було відкрите для будь-якого удару.

– І чому ж вам хочеться про це говорити? — під’юджений раптовим співчуттям, запитав Ріарден.

— Та хоч би й з вдячності, містере Ріарден.

– Із вдячності до мене?

— Якщо ваша ласка.

У голосі Ріардена з’явилися сталеві нотки.

— Я не просив про вдячність. Я її не потребую.

— Я й не казав, що потребуєте. Але з усіх, кого ви сьогодні рятуєте від бурі, лише я вам її висловив.

Після короткої мовчанки Ріарден глухо, майже погрозливо, запитав:

— Яка твоя мета?

— Я намагаюся звернути вашу увагу на тих, задля кого ви працюєте.

— Таке здатна сказати лише людина, яка за все своє життя жодного дня чесно не працювала, — до зневаги в голосі Ріардена додалося полегшення; його вже майже роззброїв сумнів щодо того, чи правильно він оцінив