Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність. - Айн Ренд

— До таких, може, й немає. Але невже ти щиро вважаєш, що хтось із присутніх тут людей здатен тішитися? Вони аж зі шкіри пнуться, щоб мати ще безглуздіший і бездумніший вигляд, ніж завжди. Вони прагнуть почуватися легко і невимушено. Натомість справжню легкість може відчути лише людина, яка справді є сильною і визначною особистістю.

— Я не знаю.

— А в мене час до часу виникає ця думка… З’явилася вона після мого першого балу… І я й далі гадаю, що чудовий зимовий вечір призначений для свята, а святкувати здатні лише люди, яким є що святкувати.

— Я ніколи про це не замислювався.

Вона ніяк не могла призвичаїтися до його формальної поведінки; в його кабінеті їм завжди говорилося легко і невимушено, а зараз Ріарден поводився, немов людина в гамівній сорочці.

— Генку, поглянь на це. Якби ти не знав усіх цих людей, невже не насолоджувався б дійством? Світло, одяг, усе, що зробило можливим цей прийом … — вона дивилась на кімнату. Даґні не помітила, що він не стежить за її словами. Він дивився на тіні на її оголеному плечі, на м’які блакитні промені, що лягали на її шкіру крізь пасма волосся. — Ну, чому ми все залишили цим бовдурам? Свято мало бути нашим.

— Яким чином?

— Хтозна… Від прийомів я завжди очікувала радості та іскор, немов від рідкісного вина, — вона засміялась, але з нотками смутку, — але я не п’ю. Це ще один символ, який означає не те, що мав би означати.

Ріарден мовчав, а Даґні додала:

— Можливо, ми тут щось проґавили?

— Я нічого такого не помітив.

Її раптом накрила хвиля безпросвітної порожнечі. Даґні зраділа, що він не зрозумів або ж не відреагував, відчуваючи, що й так сказала занадто багато, хоча достоту й не усвідомлювала, чого саме. Вона розправила плечі, і цей рух віддався судомним тремтінням у вигині її плеча.

— Це лише моя давня ілюзія, — байдужо мовила вона, — настрій, який виникає раз на рік. Покажи мені останній індекс цін на сталь, і це минеться.

Віддаляючись від Ріардена, Даґні не знала, що він не зводить із неї очей.

Ні на кого не дивлячись, вона повільно рухалася кімнатою, аж раптом зауважила невеличкий гурт гостей, що тулилися біля незапаленого каміна. В залі не було холодно, але вони сиділи так, наче видобували затишок із думки про неіснуючий вогонь.

— Не знаю, чому, але дедалі дужче боюся темряви. Ні, не зараз, лише на самоті. Мене лякає ніч. Ніч як явище.

Говорила стара діва, аристократка з гарними манерами та безнадією в погляді. Три жінки та двоє чоловіків біля каміну були добре вбрані, обличчя мали гладенькі та чудово доглянуті, але поводилися всі якось обережно і тривожно, тому їхні голоси лунали стишено, що стирало різницю в їхньому віці, роблячи всіх однаково сивими і рівноцінно виснаженими. Таких людей можна побачити в кожній респектабельній компанії. Даґні зупинилась і прислухалася.

— Але, дорогенька моя, — поцікавилася одна з дам, — чому це тебе лякає?

— Не знаю, — мовила стара діва, — я не боюся ні злодіїв, ні грабіжників, та все одно всю ніч не сплю. Засинаю лише вдосвіта, коли надворі вже сіріє. Це дуже дивно. Щовечора, як починає сутеніти, мене охоплює відчуття, що життя скінчилося і світанок більше ніколи не настане.

— Моя кузина, яка живе на узбережжі штату Мен, написала мені точнісінько те ж, — мовила третя жінка.

— Минулої ночі, — продовжувала дама, — я не могла заснути через стрілянину. Десь далеко в морі всю ніч стріляли. Спалахів не було. Тільки вибух, тривала пауза, а потів знову вибух — десь у туманах над Атлантикою.

— Сьогодні зранку я читала про це у газетах. Навчальна стрільба берегової охорони.

— Та ні, — байдужо заперечила стара діва, — всі на узбережжі знають, що саме це було. Берегова охорона намагалася схопити Раґнара Даннескольда.

— Раґнар Даннескольд в затоці Делавер? — зойкнула жінка.

— Так, і кажуть, це вже не вперше.

— Його впіймали?

— Ні.

— Ніхто не може його впіймати, — сказав один із чоловіків.

— Норвезька Народна Республіка пропонує мільйон доларів за його голову.

— Така величезна сума за голову пірата!

— Але як забезпечити порядок і безпеку в світі, коли на всіх сімох морях сваволять пірати?

— А ви часом не знаєте, що він захопив минулої ночі? — поцікавилася діва.

— Великий корабель із нашою гуманітарною допомогою для Французької Народної Республіки.

— А що він робить із захопленим добром?

— Цього… ніхто не знає.

— Якось я зустрів був моряка з корабля, атакованого цим піратом; він бачив його на власні очі. Каже, що під бездоганним золотим волоссям Раґнара Даннескольда — найстрашніше на світі обличчя, незворушне, без жодного натяку щось відчувати. Якщо колись народжувалася людина без серця, то це він. Так сказав моряк.

— Мій небіж написав мені листа, що колись уночі бачив корабель Раґнара біля берегів Шотландії. Він очам не міг повірити. Весь англійський флот не має кращого судна за Даннескольдів корабель.

— Кажуть, він ховається в одному з Норвезьких фйордів, де його не знайдуть ані люди, ані Бог. Там у середньовіччі ще вікінги ховалися.

— Португалія і Туреччина теж пропонують за нього винагороду.

— Кажуть, у Норвегії через нього вибухнув загальнонаціональний скандал. Він належить до однієї з найкращих сімей країни. Рід цей збіднів уже дуже давно, але зберіг своє шляхетне ім’я. Досі ще існують руїни їхнього замку. Батько пірата став єпископом, відрікся від сина і відлучив його від церкви. Але це не зарадило.

— А ви знаєте, що освіту Раґнар здобув у нас? В університеті Патріка Генрі.

— Невже?

— Так, це ж легко перевірити.

— Ось що мене непокоїть… Не подобається мені це. Погано, що він тепер з’являється просто тут, у наших територіальних водах. Я думала, таке можливо лише в якійсь глушині. Десь у Європі. Але щоб злочинець такого рівня у наші дні вільно плавав у затоці Делавер!

— Його також бачили неподалік Нантакета та Бар-Гарбора. Газетярів просили про це не писати.

— Чому?

— Не хочуть визнавати перед людьми безпорадність нашого флоту.

— Мені це не подобається. Наче середньовіччя якесь.

Даґні звела очі. За кілька кроків побачила Франциско д’Анконію, який, глузливо примружившись, роздивлявся її з підкресленою цікавістю.

— В дивному світі ми живемо, — стиха промовила стара діва.

— Я читала одну статтю, — мляво мовила одна з жінок, — в якій ішлося про те, що важкі часи корисні для нас. Добре, що люди біднішають. Зараз прийняти злидні — це моральна чеснота.

— Можливо, — невпевнено мовила інша дама.

— Нам не варто перейматися. Я чула десь, що все це марно — хвилюватися чи когось обвинувачувати. Ніхто з нас не може змінити ситуації і ніхто не здатен одне одному допомогти. Нам слід навчитися просто терпіти.

— А який у цьому сенс? І