Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність. - Айн Ренд

— А чого вчив Г’ю Акстон? — поцікавилася поважна добродійка.

— Він учив, що все — це щось, — відповів Франциско.

— Сеньйоре д’Анконія, — стримано зауважив доктор Прітчетт, — це похвальна відданість вчителеві. Та чи можемо ми сприймати вас за зразок практичних наслідків його вчення? Ви його послідовник?

— Саме так.

Джеймс Таґґарт наблизився до гурту і чекав, щоб його помітили.

— Привіт, Франциско.

— Доброго вечора, Джеймсе.

— Який чудовий збіг, що ти тут! Я дуже хотів із тобою перебалакати.

— Щось новеньке. В тебе рідко виникає таке бажання.

— Тепер ти жартуєш, як у давні часи, — Таґґарт повільно відступав від гурту, немов намагаючись виманити звідти Франциско. — Втім, у цій залі немає жодної людини, яка б не хотіла з тобою поговорити.

— Справді? Це новина для мене, — Франциско слухняно пішов за ним, але зупинився на такій відстані, щоб їхню розмову могли чути решта.

— Я перепробував усі можливі способи зустрітися з тобою, — мовив Таґґарт, — але обставини мені не сприяли.

— Ти намагаєшся приховати, що я відмовлявся з тобою бачитися?

— Що ж… Напевно… Мені цікаво, чому ти відмовлявся?

— Бо й гадки не мав, про що ти збираєшся зі мною говорити.

— Про копальні «Сан-Себастьян», звісно ж, — Таґґарт підвищив голос.

— А що з ними не так?

— Але… Послухай, Франциско, це серйозно. Це катастрофа, безпрецедентна катастрофа, і ніхто не може нічого зрозуміти. Я не знаю, що й думати, геть нічого не розумію. Я маю право знати.

— Право? Джеймсе, хіба це не старомодно? І що саме ти хочеш знати?

— По-перше, націоналізація. Що ти збираєшся з цим робити?

— Нічого.

— Нічого?

— Але ж ти, певно, і не захочеш, щоб я щось із цим робив. Мої копальні й твою залізницю було відібрано волею народу. Ти ж не хочеш, щоб я опирався волі народу?

— Франциско, це не смішно!

— Я ніколи й не вважав, що смішно.

— Я вимагаю пояснень! Ти мусиш звітуватися перед своїми акціонерами за цю ганебну історію! Чому ти обрав копальні, що нічого не варті? Чому пустив на вітер усі ті мільйони? Що за гниле шахрайство?

Франциско поглянув на нього з увічливим подивом.

— Чому ж, Джеймсе, — сказав він. — Я сподівався, ти це схвалиш.

— Схвалю?

— Я думав, ти вважатимеш розбудову копалень «Сан-Себастьян» утіленням найвищих моральних ідеалів. Ми колись часто сперечалися, тому я гадав, тобі буде приємно, що я чиню згідно з твоїми принципами.

— Про що ти?

Франциско скрушно похитав головою:

— Не збагну, чому ти називаєш мої зусилля гнилим шахрайством. Був переконаний, що ти вважатимеш їх чесною спробою втілити ідеї, які сповідує зараз увесь світ. Хіба егоїзм — це не зло? Я був цілком альтруїстичний у проекті «Сан-Себастьян». Бо чинити згідно з власними інтересами — погано. Я не мав із цієї справи жоднісінького зиску. Бо хіба ж це не паскудно — працювати заради прибутку? Я працював не задля наживи, тому й зазнав збитків. Невже хтось заперечить, що мета промислового підприємства — забезпечити прожиття найманих працівників? Копальні «Сан-Себастьян» були щонайуспішнішим підприємством у промисловій історії. Ці рудні не давали міді, зате гарантували гідне існування тисячам працівників, які протягом усього життя не могли б створити того, за що отримували в мене добрі гроші за день необов’язкової роботи. Хіба не загальновизнано, що власник — це паразит й експлуататор, і що саме на найманих працівників лягає все навантаження, саме вони уможливлюють виробництво? Я нікого не експлуатував. Я не обтяжував копалень «Сан-Себастьян» своєю непотрібною присутністю. Я довірив це справді достойним людям. Я особисто не оцінював вартості цього підприємства, а доручив це гірничому майстрові. Він був не надто хороший фахівець, зате гостро потребував роботи. Адже панує думка, що, беручи людину на роботу, маєш враховувати не її кваліфікацію, а запити? Хіба не всі переконані: щоб отримати товари, достатньо їх просто потребувати? Я виконав кожну моральну заповідь нашого часу. Я сподівався на вдячність і не розумію, чому мене клянуть?

Єдиним коментарем у раптовій тиші, що запанувала серед слухачів цього монологу, був пронизливий смішок Бетті Поп: вона нічого не второпала, зате зауважила вираз безпорадної люті на обличчі Джеймса Таґґарта.

Всі чекали на його відповідь. Їм був байдужий зміст запитання, людей зачарував акт чийогось приниження. Таґґарт вичавив поблажливу посмішку.

— Ти ж не очікуєш, що я серйозно поставлюся до цієї маячні? — спитав він.

— Свого часу, — відповів Франциско, — я не вірив, що бодай хтось здатен серйозно поставитися до цього пустослів’я. Я помилявся.

— Це нечувано! — голос Таґґарта почав підвищуватися. — Обурливо, коли людина ставиться до своєї суспільної відповідальності так бездумно і легковажно!

Він розвернувся і швидко пішов геть.

Франциско розправив плечі й розвів руками.

— Бачиш? Я ж казав, що ти не захочеш зі мною розмовляти.

Ріарден самотиною стояв у протилежному кутку зали. Філіп помітив його, наблизився і жестом покликав Ліліан.

— Ліліан, здається, Генрі зараз не надто весело, — єхидно посміхнувся він; хтозна, кому адресувалася ця іронія — Ліліан чи Ріардену. — Може, нам варто якось його розважити?

— О, дурниці! — заперечив Ріарден.

— Філіпе, мені завжди хотілося, щоб Генрі навчився розслаблятися, — мовила Ліліан. — Він завжди до всього ставиться занадто похмуро і серйозно. Невиправний пуританин. Я мрію бодай раз у житті побачити його п’яним, але вже давно втратила надію. Що ти пропонуєш?

— Гадки не маю! Але хай не стовбичить тут сам.

— Облиш, — відмахнувся Ріарден. Весь час пам’ятаючи про те, щоб мимоволі не образити їхніх почуттів, він усе ж не втримався і додав: — Знали б ви, скількох зусиль мені вартувало, щоб опинитися зараз на самоті.

— От бачиш? — Ліліан усміхнулась. — Радіти життю і людському спілкуванню для нього значно складніше, ніж вилити тонну сталі. Інтелектуальні потреби зайві на торговищі.

Філіп засміявся.

— Я переймаюся не інтелектуальними потребами. Чи ти справді впевнена щодо його пуританства? На твоєму місці, Ліліан, я б не дозволяв Генрі роззиратися тут без нагляду — сьогодні занадто багато гарних жінок.

— Генрі й думки про подружню зраду? Філіпе, ти лестиш братові та переоцінюєш його зухвалість, — холодно і штучно усміхнувшись чоловікові, Ліліан пішла.

Ріарден поглянув на брата:

— На біса ти це робиш?

— Ой, не корч із себе святого! Вже й пожартувати не можна?

Безцільно тиняючись у натовпі, Даґні міркувала, навіщо вона погодилася на цю вечірку? І здивувалася з власної відповіді: їй хотілося побачити Генка Ріардена. Видивляючись його в юрбі, вона зауважила разючий контраст. Обличчя решти присутніх, здавалося, зліплені з взаємозамінних деталей — кожне начебто прагнуло розчинитися в загальній одноманітності, натомість усі вони просто розтікалися, танули. Ріарден же — кутастий, блакитноокий, із попелясто-русявим волоссям — був немов витесаний із льоду; здавалося, його лице проступає у яскравих