Голос перепілки - Марія Романівна Ткачівська

– Бійси Бога, Мартине! І мене про таке питаєш?! Якщо ти вже сам так вирішив, то роби, шо знаєш. – Стефка ще тісніше притулилася до стіни й не сказала більше ні слова.

Мартин одягнув білу вишиту сорочку, новенькі сподні, пригладив покірні кучері й ще раз обглядівся в дзеркалі.

Андрусь стояв біля дверей.

– Довго ше?

– Здається, все, – кинув останній погляд на себе Мартин і вийшов із хати.

Андрусь мав бути Мартинові за свідка. Другого свідка мала привести Марія.

Звістка про весілля вже цілий місяць ходила селом. Хіба в селі могло бути інакше?! Двері в сільраді було відімкнуто. Там уже чигала й гріла на сонці зуби сільська дітлашня й купа зівак. Мартин з Андрусем приточилися до них. День таки був погідний, на небі – ні хмаринки. На дорозі клубочився пил від фіри, що проїхала повз сільраду. Стало тихо. Вітер бавився в листі старої липи, що росла на узбіччі, розвівав Мартинові кучері, але не розвівав радості сьогоднішнього дня.

Марії з дружкою ще не було. Мартин міряв кроками стежку й щораз поглядав на свій новий годинник. Бориса з Розею теж іще не було.

– Ну то шо? – висунув коротко підстрижену біляву голову секретар сільради.

– Ще нема. Чекаємо, – знову глянув на годинник Мартин.

– Ми вже годину чекаємо. Якщо за п’ятнадцять хвилин її не буде, то ти пропав! – проварнякав секретар.

Мартин упрів. Він відчув, як світ заколихався перекидьки перед його очима. Поволі вростав у землю. Ставав іще меншим, ніж досі. Він чітко бачив, як якась невидима сила намотує на шпульку всю його міць. Урешті похитнувся, витяг із кишені новеньких штанів хустинку й витер чоло.

– Ви так не жартуйте.

– Та тут – жартуй чи не жатруй – одна правда. Розіграла тебе твоя дівка. Шо, не видиш? Краще йди додому, бо зараз громовиця буде. Змокнеш.

Мартин чимраз глибше вгрузав у землю. Як він хотів тепер змокнути! Велика, товстелезна жаба присмокталася до його серця й не відпускала. Йому сперло дух. Чоло мокріло, як від косовиці. «Розіграла тебе твоя дівка», – не відпускала думка. І це вже був не жарт.

За п’ятнадцять хвилин Марія не прийшла. І за дві години теж. І за три. Порядна родина байстрюків не приймає.

Він стояв і дивився на дорогу. Гостра блискавиця розкреслила небо. Ударив грім. Перші важкі краплі дощу торкнулися його обличчя, зачесаних назад кучерів, посипалися на запорошений обліг, на дорогу, на Мартинове серце. Мартин підвів голову й заплющив очі. Він відчував, як прохолодні струмки дощу збігали по тілу. Дощ може змити запилену дорогу, але не згордовану душу. Які дивні ці закони природи.

Гроза вже давно минулася. Стемніло. Мартин не наважувався заходити до хати. Він сидів у стодолі, обійнявши голову руками. Пальці так міцно вп’ялися в кучері, наче приросли до них. Навколо було тихо, мов у Бога у вусі. Лише місяць зі свіжовимитого неба прокрадався крізь шпарки дощок, назирком освітлюючи похилену Мартинову постать.

– Мартине, жениси зі мнов, – почув приглушений шепіт позаду себе.

Мартин стрепенувся, наче валилася стодола.

– Оленко? – оглянувся, відчуваючи на плечі чиюсь руку. – Ти? Що ти тут робиш? Звідки ти тут взяласи?

– Не питай, що роблю й звідки взяласи. Ніби від мене не видко, як по подвіру ходиш, – Оленка поклала свою руку на Мартинову. – Краще жениси зо мнов, Мартинцю, то й по селі дурне говорити не будут.

Оленчине обличчя навіть при місячному світлі здавалося йому блідим і переляканим.

Мартин відкрив рота й хотів щось заперечити, але не встиг.

– Жениси зі мнов, Мартинцю. Я вже рушник вишила, – повторила вона.

Мартин лічив про себе секунди, щоб ця розмова нарешті закінчилася.

– Женитиси з тобов? Ти ще дитина, – брехав він сам собі. – Тобі навіть шістнадцяти нема.

– За місяць буде. Он Ганна Микитова віддаласи, хоч їй іще шістнадцяти не було. І щаслива. Возьми мене, Мартинцю, чуєш? Я буду тебе любити, Мартиночку, – не відпускалася свого Оленка, бо не хотіла відпускатися.

– Але я… – казав щось натороч Мартин, та слова застрягали йому в горлі.

– Ніц не кажи, Мартиночку. Ніц не кажи. То легко скапарити собі життє. Ти ніц цим не виправиш, Мартинцю. Ти не любиш Марію. І вона тебе не любит. Ти любиш мене, – продовжувала приглушеним голосом.

– Тебе? – застрягало в горлі. Він дивився на Оленку й ловив себе на думці, що в цю мить хоче пригорнути її до себе й поцілувати.

– Так, Мартиночку. Не дури себе, – добиралася лусочка за лусочкою до правди Оленка. Наче цибулю теребила, що аж сльози підступали до серця. – І я тебе люблю. І все любити буду. І все любила, хоч знала, що хочеш жинитиси з Марійов.

Мартин мовчав. Оленка таки добралася до серцевинки. Така молода, а добралася.