Голос перепілки - Марія Романівна Ткачівська
Підбитий голос посивілої перепілки сьогодні мовчав.
Стефка вже майже вросла в стіну. Вона заледве рухалася. Підводилася тільки для потреби. Майже не їла й мало що пила. Ось так просто жила, як живе тоненький непомічений листок, що надто скоро впав, пожовтів і тепер уже чекає зими, хоча ще не скінчилося літо. Кому вона була до розмови? Синові, який подався до батька в зяті, чи людям, які швидко забувають і довго пригадують? Стефка не знала, яке тепер сонце й чи пахне трава. Вона була позбавлена відчуттів, як не має відчуттів стіна, до якої тулишся, а вона холодна. Зате в Стефки була тиша. Багато тиші. Так багато, як не було ніколи. Досі завше були глум і голод, а тепер тиша. Завше були плач та безнадія, а тепер – тиша. Скільки тиші може вмістити в собі й навколо себе людина? Кілометр? Два? Чи вимірюється тиша кілометрами? Навколо Стефки були цілі луки тиші. Жоден пальчик не торкався її клямки. Жодна душа не торкалася її душі. Порожньо. Стефка знала, що мусить змиритися з долею. Та хіба вона досі робила щось інше? Дні були схожі один на одного, як Варварині кошенята: на одному більше чорних плям, на другому менше. Але білими вони не будуть ніколи. У днях нічого не змінювалося, крім погоди. Та Стефці що дощ, що посуха – усе байдуже. Хай би й дах розтрощив хто – теж байдуже. Їй байдуже, що тепер робить Мартин. Байдуже, що він розмовляє зі своїм батьком, хоч той не заслужив на таке спілкування. Байдуже, що Мартин хоче довести своєму батькові, що може бути кращим від нього. Байдуже, що вона сама… Та якби ж то байдуже?! Стефка витерла очі кінчиком хустки й сіла біля вікна. Вона вдивлялася у світ, який могла бачити лише очима своєї пам’яті. «Не осуджую тебе, Мартинцю. Най і люди не осудят. Лиш би-с не збавив своє життє, як своє’м збавила. Бо потому лиш лікті гризла. Лиш би в тебе було все, як в людей, Мартинцю».
Стефка добре бачила той день із Борисом. «Оден раз любилиси, і все життє кантом пішло». Їй якраз тоді шістнадцять минуло. Були в селі танці в Лабенських. У них велике обійстя й стодола, що конем не об’їдеш. На Великдень Стефка собі сорочку нову вишила, нову спідницю пристарала. Вивбиралася, як писанка.
Йосиф завжди на неї кидав оком. Хоч худий, що аж ребрами світив, але хлопець-зух: до ґаздівства ладний і до данцю беручкий. Уже як сходилися такі, як він чи Борис, на толоку та на весілля, то земля двигтіла, як коломийку чи польку танцювали. То так і брали Стефку один наперед одного до танцю, що та аж ніг не чула. Та й у Стефки серце з перцем, і в танці не поступиться. Борис теж гуляка[111] добрий. Він був старший від Йосифа й добре знав, як до дівчини приступити, аби її серце зателенькало. Ой, як зателенькало воно в Стефки!
– Ти боїшси мене? – підморгував він після танців.
– Я – тебе? – наче микала кота за вуса Стефка.
– Тогди я проведу тебе додому.
Провів. Один раз у житті.
Було ще по-весняному прохолодно. Стефка бігла поперед Бориса, підстрибувала, крутилася, розвіваючи довгу спідничку. Очі світилися ясніше від зір.
– Та ти не біжи так скоро, бо не здожену, – піджартовував Борис.
– А може, я хочу, щоб ти мене не здогнав, – утікала сміючись Стефка.
«Коло річки, коло броду, п’ють голуби чисту воду», – узялася підгумкувати Стефка, підтупцюючи ніжками поперед Бориса. Він підбіг, обхопив її за талію й тепло пригорнув до себе. Як солодко стало її губам. Як трепетно серцю.
– Пусти, бо ще дєдьо вздрит, – виривалася, поглядаючи на свою хату.
– А ми сховаємси, аби не вздрів, – не відпускав Борис.
– Пусти, мені треба вже йти.
– Не йди від мене, Стефцю.
– Не можу, мушу йти.
– Лишиси ще на трошка, Стефцю.
Він схопив її за руку й потягнув за собою. Стефка бачила, як світилися в хаті вікна. Як мама поралася біля печі. Як дєдьо майстував щось біля лави. Бачила, як Борис відчиняє двері стодоли, зачиняє й припадає до її губів, обціловує шию, плечі, груди, які ще не знали, що таке ніжність. Стефка пручається, забирає своїми руками його руки, хоче скрикнути, та дєдьо вчує. Йой, лиш би не вчув, бо вб’є. «Пусти!» Борис не відпускає Стефку від себе. «Яка ти солодка, Стефцю. Яка солодка!» Він похапцем кидає свій сардак на сіно, ще дужче обхоплює Стефку руками, і вони обоє потопають у першій для неї й далеко не останній для нього любові.
За два місяці було весілля у Варвари. У середу пекли коровай. Як Варвара боялася,