Голос перепілки - Марія Романівна Ткачівська

– Нє, нема дурних. Ми борше на мармуляду прийдем, – кепкує Палазя.

– Дивиси, яка ти ґаздиня. Теляти ще нема, а вже купці стоят. Ту мармуляду ще зварити треба. Замість того, аби сказати: «Ярку, я лишаюси фартух поміряти, а зранічка, о п’яті годині, буду з тобов вогонь палити й сливки мішати», – то я би вже знав, до котрої дівки попід вікна ходити.

– Ходи попід мої, – спирає від сміху груди Юстині.

– Дивиси, у неї в стайни коза є. Абис двері не переплутав, – доливає оливи Зоська.

– Йой, бійтеси Бога. Та я фартух не для кози купував, – борониться Ярко.

– Та в неї ще цап є! – гне далі коштурі Зоська.

– То ти хочеш на него міряти? – робить великі очі Ярко.

– Ти перше порцію[106] неси, бо вже щос у горлі пересохло, – регоче Ганька.

– Я про ґаздиню, а вона про порцію, – устромляє ґнота Ярко. – Буде і порція, і танці. Але най перше ґаздиню найду.

На козликах наїдків! І каша рисова, і голубці, і пироги. Усі стоять колом і чекають. Ярко спершу наливає собі порцію. «Дай Боже!» – п’є спочатку до Оленки. «Дай Боже!» – п’є Оленка до Юстини й передає їй келишок.[107] «Дай Боже» – іде келишок від Юстини до Ганьки, від Ганьки – до Мартина, від Мартина – до Славки. І так по колу. Ярко як молодий господар наливає й підморгує кожному.

– «Грайте, грайте, музиченьки, а я заспіваю…» – починає Юстина.

– Як зачую коломийку, зачую, зачую, Через тую коломийку дома не ночую,

– продовжує Ярко.

– Ой легойка коломийка, легойка, легойка, Одна мила, друга люба, третя солодойка,

– заводять музики.

Дівчата зриваються з місця. Ото толока в Ярка! Стодола ходором ходить від музик, коломийок, від дівчачих ніжок. Почали хлопці підходити, дівчат до танцю брати. Ярко від Оленки не відходить, прилип, як смола до підошви.

Мартин дивиться на Оленку й очей не відводить. Гарна, хоч із лиця воду пий. Коси чорні, як у Варвари. Очі темно-зелені, аж горіхові. Що шия, що стан. Наче з глини ліплена. Виросла Оленка, краси набралася, що й не помітив коли. Він покрадьки далі на неї глипає. Оленка помічає, як Мартин на неї дивиться. Підморгує, аж зорі сипляться.

Вона, як сонечко, звивається в танці. Її коси летять, її очі світяться. Тримається руками за стан і крутиться, як веретенце. Витупцьовує новенькими черевичками по долівці, наче біжить своїми дрібненькими ніжками по Мартиновій душі. Мартин здригається.

– То ти мене хоч раз запросиш? – підбігає вона до Мартина й жебонить своїм майже дитячим голосом.

– Та як тебе запросити? Біля тебе хлопців, що нема де курці клюнути. Ярко лише тебе за руку водит. Ходи!

– Дивиси, бо не встигнеш із козами на торг! – підводить жартівливо брови. Далі сміється голосно й знову біжить до танцю. Тільки-но Мартин бере її за руку, як тут Ярко, мов із неба паде, перехоплює.

– Гей-гей! – не встигає промовити Мартин, як Ярко вже танцює з Оленкою.

Мартин то з Юстиною польку гопцює, то з Ганькою коломийку шкварить. А з Оленки очей не зводить.

– Грайте, грайте, музиченьки, грайте на всі села. Ой весела коломийка, весела, весела!

– підбадьорює музик Ярко.

– Оленко, може, уже йдемо? Я Варварі обіцяв, що проведу тебе, – підходить до неї Мартин.

– Ще трошка, Мартине, – кривиться Оленка.

– Ти йди. Я сам Оленку додому проведу, – втручається Ярко.

– А що Оленка? – зводить брови Мартин.

– Оленка ще лишаєси, – відповідає за неї Ярко.

Оленка киває й розтягує губи.

– Я ще троха побуду, – усміхається по-дитячому.

Мартин мовчить. Послухав Варвару, називається.