Голос перепілки - Марія Романівна Ткачівська

– А ти йди до свої Марії, – кидає ніж у спину Ярко після того, як Оленка зникає в гурті дівчат. Той свого не подарує.

На весіллі мало б бути весело. Це тоді, коли нема причини для смутку.

Це було, мов сніг на голову. Мартин таки надумався пошлюбитися з Марією. Бідна Стефка! «Хіба в селі інших відданиць мало? А цей пасербицю свого кревного дєдя сватати зібравси».

Марія відразу косила оком на Мартина: хлопець робітний, добрий, а для життє що ще треба? «Дякувати Богу», – зітхнув Мартин. Він із самісінького ранку ходив по своєму обійсті, вдивлявся в тин, що його сам сплів, коли мав дванадцять, у перелазець, коло якого вони з Андрусем завжди всідалися й балакали про чоловічі справи, зазирав на дичку, що родила терпкі яблука, на стежку, з якої він завжди змітав натрушене листя. Ще нині – і все. Завтра він уже буде ходити по той бік тину, Борисовим обійстям. Уже завтра зможе стати його співгосподарем. Уже завтра набиратиме води з тієї студні, з якої п’є Борис, обходитиме його маржину, поратиметься на його городі, уже їхньому спільному.

Мартин глибоко втягнув повітря й сперся плечем на молоду яблуньку. Невже все це діється з ним? Він заплющив очі й так би стояв тут хоч до ранку, якби не відчув, як щось впекло його в плечі. Він шарпнувся, серце загупало. Що це? Ха! Це була Оленка. Саме вона жбурнула в нього яблуко.

– На маєш! Так і в макітру потрафити можна!

– Ну ти ж не Ярко, – усміхнулася рожевими пелюстками губ.

– Пам’ятаю, як ти йому голову розквасила.

– Най би тебе не чіпав, – світилися її темно-зелені очі в місячнім світлі.

– А ти смілива!

– Та де там! Думала, даст здачі. Не дав.

– Ярко дівчат не чіпляв. Тілько хлопців.

– Тогди я того не знала, – зітхнула Оленка. – Ну то ти таки завтра женишси? – якось дивно перевела розмову Оленка, зазираючи Мартинові в очі.

Мартин кивнув і заплющив очі.

– Та ти її не любиш! – продовжував Оленчин голос.

– Хто тобі таке сказав? – запитав Мартин, не розплющуючи очей. Він не був готовий до правди.

– Сама знаю. Ти це робиш через Бориса, так? Ти хочеш скапарити[108] життя Марії. І не лише їй. – Оленка поклала свої теплі долоньки на Мартинові плечі. Мартин торкнувся її долонь. – Дурний ти, Мартине.

– Яка тобі різниця. Женюси, та й все.

– Щос із тобов зимно, Мартине. – Оленка вмить знітилася, мов хрущик, що залетів на чужий ґанок.

– На маєш! Літо, а їй зимно.

– Деколи і вліті зимно. Можеш зігріти?

Мартин пригорнув Оленку, як маленьку пташку, що випала з гнізда. Він чув, як несамовито калатає її серце, як по-дитячому притискаються до нього її груди, як глибоко й гаряче дихає худеньке тіло, як сама розплітається її коса й лоскоче йому обличчя, шию, обвиває його пальці. Раптом її палахкі губи перепинили йому подих, ще більше розбурхали серцебиття. Його тіло ставало слабким, руки – спраглими. Він розщібнув їй сорочку й відчув те, чого ніколи в житті не відчував: гаряче, сповнене любові й чекання дівоче тіло.

– Що ти робиш зі мнов, Оленочко?

– Прийшла з тобов попрощатиси. Хотіла сказати, що… – раптом Оленка замовкла і, як наполохана ластівка, вихопилася з Мартинових рук і зникла за перелазом.

Ранок був світлий, наче хто пролив на нього сонячний ківш. Правда, сонце було якесь тривожне, наче ось-ось мала розродитися гроза. Що то за тривога?! Сонце наче так, як і завжди, золотило крайчики шибки, гладило листя на яблуні, усміхалося до пелюсток соняшнику, підморгувало дрібним кущикам матіоли, підкладало плече мальвам, що росли біля перелазу. Мартин став на поріг хати й набрав повнісінькі груди повітря. Він мав би смакувати цим теплим і щасливим ранком чи то вчорашнім вечором. Мав би. Він цілісіньку ніч гнав від себе думки про Оленку. Вона сказала йому те, чого ніхто й ніколи не казав. Те, у чому він боявся зізнатися собі сам.

Мартин ступив на подвір’я, підійшов до яблуньки й оторопів. На землі лежала Оленчина стрічка. Він нахилився, стиснув стрічку в кулак і похапцем заховав у кишеню. Далі присів над стежкою, підібрав нестигле дике яблуко й відкусив. Язик став терпкий, як терня, і стягнувся, мов стара церата. «Цей день настав!»

Стефка сиділа на лавці й мовчала.

– Мамо, ви підете з нами?