Голос перепілки - Марія Романівна Ткачівська

– Чого ви не пустили мене, мамо?

– Бог любий знає, шо то за люди, дитино. – Стефка далі трималася за хліб.

– Але той пан сказав, що в мене талант і шо я міг би вчитиси музики.

– Сказав-сказав, – ледь чутно шелестіла. – А якщо він бреше?

– Не кажіт так, мамо. Не можна.

– Та чи я вже знаю, сину, що можна, а що нє? – повільно перебирала губами Стефка.

Вона не оберталася до Мартина, не дивилася на нього мокрими сліпими очима, наче розмовляла з шибкою.

– Простіт мене, мамо.

– Ти що тут робиш? – підійшов до Мартина хлопчик-прохач, підхльоснувши його в плече. – То ти… Мартин Боднар? – на якусь мить замішався хлопчик-прошак.

– Я… – почав Мартин.

– Ти що, не впізнаєш мене?

Хлопець розщібнув куртку, і з-під неї показався засмальцьований вишитий комірчик.

– Іван Лаба! – вигукнув Мартин.

– А я тебе відразу впізнав. Такого картуза, як у тебе, у притулку ніхто не мав.

– А як ти тут опинився? Утік?

– Утік! Після того вибуху біля криниці нас на світанку посадили на вози, щоб відправити до Німеччини. Тодось десь таке винюхав. От ми з Тодосем вирішили втекти, коли пан Стоцький переглядав вози.

– І Тодось утік?

– Нє, його злапали. Я чув, як він верещав. Його били, щоб інші не стали втікати.

Мартинові кольнуло в серці. Він аж стрепенувся.

– А тепер ти як? – опанував себе.

– Ніяк. Ось так, у поїзді…

Мартин ніколи не бачив Івана таким. І не лише тому, що той був жалюгідно вбраний, а тому, що йому було ще гірше, ніж Мартинові.

– На, передай своїй мамі, – сказав Іван, устромивши йому щось у руку. Відтак поплескав його по плечі й, не промовивши більше ні слова, поплентався в інший вагон. У Мартиновій руці залишився невеличкий ламанець хліба – Іванова вечеря.

«Мені добре, у мене є мама, хоч і сліпа», – подумав Мартин, дивлячись услід Іванові, який із простягнутою шапкою ішов вагоном.

(10 років по тому)

У Йосифа Лабенського, Яркового батька, завжди велика толока. З гостиною, музиками, так, як належиться в доброго ґазди. Цього разу були сливки. Ними пахнуло ціле подвір’я. Відра, миски, козубки, кошелі для сіна – усе було зі сливками. У Йосифа лад пильнують. У нього і надворі, і в коморі. І худобу тримають, і птицю. Сам ґазда – старий лис. До чого торкнеться – як за поли тягне. І робота в нього горить, і спідниць чужих не тріпає. Ярка до ґаздівства приучує: один кіл плота не держить. У них щороку толоку збирають: то сливки пучити,[102] то яблука кришити, то пір’я дерти.

Толоку Йосиф завжди робить у стодолі. День перед тим там справжній рейвах: пуцують, миють, солому виносять, щоб і для роботи місця було, і для танців.

Цього разу дівчат понаходило! Хлопців ще небагато. Решта на танці прийдуть. Уже лавки позаносили, козлики для частування поставили, дошками й цератами накрили. Біля січкарні місце для музик зробили. У Йосифа стодола, що й пес не перескочить. Хмара люду поміститься. І подря[103] із сіном, як дві хати.

Ярко ходить поміж дівчат і баляндраси править. Сам коло кошелів не сідає, позирає лише, чи не подати кому яку козубку. Лиш зубами світить. А дівчата те люблять. Сидять навколо кошелів, сливки пучать, регочуть, тішаться. Ярко лише на кожну глипає своїми чорними очиськами й далі товче язиком, як порожнім млином.

– То хто на завтра лишиси вогонь підкидати? – жартує він.

– То вже твоя робота, – сміється Юстина. – Можем хіба що стежку навколо котла протоптати, аби тобі легше ходилоси.

– На маєш! А я новий фартух купив. І копистку[104] зробив. То яка з вас лишаєси?

– Через фартух? – дере лаха[105] Оленка.