Голос перепілки - Марія Романівна Ткачівська

жбурнув яблуко в городець, де цвіли лілії. Розсаду Оленка купила – казала Стефка. Мартин торкнувся пальцями лілій, пройшовся стежкою до крижастої яблуньки, сперся на неї плечима й знову підвів голову на небо. «Чи відчуваєш ти тепер те, що я відчуваю, Оленочко?» Серце далі щеміло й пекло, наче хто стиснув його в кулак. Двері стодоли рипнули. Мартин зайшов, ліг на сіно й заплющив очі. Тут пахло так, як тоді, коли вони були з Оленкою. Мартин вдихав на повні груди цей запах. Вбирав його, як вбирає пересохле повітря краплі дощу. Вбирав і задихався. «Чого ти так скоро вийшла заміж, Оленочко? Чого не чекала мене? А казала „возьми мене”, „буду тебе любити, Мартинцю, поки жити буду”». Місяць, як і тоді, протискав свої дрібненькі промінчики крізь шпарки даху. Вони обсотували Мартинове серце тоненькими павутинками жалю. «Чому я не розумів цього раніше, Оленочко? Чому не подумав, що ти можеш не дочекатиси мене?» Мартин затулив вуха долонями й не хотів більше слухати цю тишу. Не хотів більше дивитися на дрібні промінці місяця. Не хотів і не міг. «Ти покинула мене, Оленочко. Я так і не встиг сказати тобі, що всі ці три роки лише про тебе й думав…»

Затиснув у кулак Оленчину стрічку, защебнув за собою на гачок двері стодоли й вийшов надвір. Було чути, як десь далеко кумкають жаби. Поза хатами викрикував пугач. Лише місяць далі похитувався поміж тоненьких хмар, наче його зачепив хто на ниточку. Зорі палахкотіли, блимали своїми маленькими вічками. Який дивний вечір! Мартин знову притулився плечима до яблуньки й зиркнув на Борисове подвір’я. Там усе було по-старому. Та сама криниця, той самісінький живопліт. Лише дерева побільшали й новий острокіл біля городчика з’явився. Місяць золотив вершечки вітластої сортової груші, що росла біля криниці. Освітлював ослінчик і відро з металевою ручкою, сходи та двері до хати. У хаті світилося. Крізь вишиті фіранки Мартин бачив силует дівчини, що поралася в хаті. «Марія?» – гулькнуло щось усередині. «Ні, не Марія», – відповідав сам собі. Це була Ірця, молодша Маріїна сестра. Мартин відчув, як нараз змокріло його чоло. Минуле, мов град, укотре обпекло йому душу. «Ти казала правду, Оленочко. А я боявся себе виказати, хоча ти все знала сама…» Згадав день свого «весілля», і йому нараз пересохло в горлі. Невже це все було з ним? Чому з ним? Невже він не міг одразу запропонувати Оленці одружитися й бути вдвох щасливими? Навіщо через батька морочив голову Марії? Чого варті всі ці кроки? І це приниження? Що він цим хотів довести Борисові? Що насильно оселиться в його домі? Що змусить його поважати себе? Мартин іще раз на повні груди ввібрав у себе запах матіоли та м’яти, що росли біля городчика. Він розумів, що може багато чого витерти з пам’яті, лише не почуття.

Після того, як за три місяці Марія вийшла заміж, із Мартином почало діятися щось дивне. Йому було б легше, якби хтось відтовк його, чи що. «У життю все не так просто: якщо в тебе є свої плани, воно точно з тебе поглумитси своїми». То була Стефчина правда, та не Мартинова. Він отямився аж тоді, коли став на порозі Борисової хати.

– Ірцю, виходь за мене заміж, – ліз у пекло Мартин.

– За тебе? – не розуміла Ірця.

– За мене, – лудив сам собі очі.

– А як Марія? – кліпала очима.

– Вона вже заміжня. Я вільний, – переминав криво Мартин.

Це було якесь дивне освідчення, якого він ніколи б не витиснув із себе, якби не йшлося про другу Борисову пасербицю.

Мартин вийшов із Борисової хати, пройшов попри городчик із м’ятою та матіолою, попри сортову грушу, криницю, ослінчик, попри новий острокіл і ступив на стежку, на якій було надто багато листя. Він завтра підмете це листя… завтра набере воду з тієї криниці, з якої п’є Борис… завтра буде обходити його маржину й ґаздувати на його городі, який ніколи не стане Мартиновим… він уже завтра зможе стати співгосподарем цієї оселі. Разом із Борисом (співгосподар – це ніколи не господар)… Це вже, здається, було… було…

Мартин набрав повні груди повітря й заплющив очі. Серце повнилося завтрашнім днем, якого він не знав. Ноги вростали в землю, на якій він стояв уже вдруге. «Ти казала правду, Оленочко! Як легко можна скапарити собі життя, коли виправляєш чужі помилки. Та кому потрібне те виправлення, якщо нічого змінити неможливо». Мартин глибоко вдихав повітря й мовчав. Як камінь, що вміє скрипіти мовчки. Він не підпускав до голови жодної іншої думки, бо знав: якщо буде роздумувати, то більше ніколи сюди не прийде.

Він ішов додому й не знав, що має сказати Стефці. Його чоло то мокріло, то висихало. Ходив подвір’ям і не наважувався зайти до хати. Удруге наступав на ті самі граблі. Знав, як це боляче. Знав, що не любить і ніколи не любив Ірцю. Знав також, як довго тулитиметься до стіни Стефка, коли дізнається, що він надумав.

Стефка сиділа біля вікна й дивилася на яблуньку. Ця розгониста дика яблунька мала рости десь тут. Вона вдивлялася своїми синіми сліпими очима в її дикі гіллячки, як у свою долю. Жива, а плоди гіркі. Гіркіші від полину. І хто придумав ці дикі яблука? Хто вимислив долю, гіркішу від полину? Тепер ще й син бере за жінку пасербицю свого батька, який йому дрібки хліба не дав, коли той помирав із голоду. «Жий собі, сину, щісливо. Ти заслужив своє щісті».

Через вікно було чути, як вигравала скрипка, як дріботіли цимбали, як дзвеніли на всі гори голоси: