Марія Стюарт - Стефан Цвейг

чемно запитувати його, як він міг покинути “so beautiful a queen and so noble a realm”, таку вродливу королеву і таке шляхетне королівство. Проте марно, Дарнлі не зволив дати їм жодної відповіді. Це мовчання, сповнене впертості й таємної погрози, справляє на всіх присутніх дедалі гнітючіше враження, відчувають, що бідолаха насилу стримується, щоб його не прорвало, і для Марії Стюарт була б страхітлива поразка, якби він мав досить сили і далі зберігав важку, обвинувальну мовчанку. Але Дарнлі слаб­кий. Оскільки посол і лорди “avec beaucoup de propos”, багато­слівно, тиснуть на нього дедалі сильніше, то зрештою вирвали признання, тихим і неохочим голосом Дарнлі заперечив: ні, його дружина не дала ніякого приводу для від’їзду. Чогось більшого за це пояснення Марія Стюарт і не бажала, бо Дарнлі, власне, признався, що сам поводився всупереч звичаям. Тепер Марія Стюарт уже забезпечила свою добру славу перед французьким послом. Тепер вона знову може спокійно всміхатися і прикінцевим помахом руки підтвердити, що цього пояснення Дарнлі їй абсолютно досить.

Але Дарнлі не задоволений, серце йому стискає сором, що він знову скорився цій Далілі, дав себе виманити з бастіону своєї мовчанки. Одурений і ошуканий, певне, відчував не­змірну муку, коли Марія Стюарт тепер зверхнім жестом немов «простила» йому, тоді як він, мабуть, міг би з більшим правом виступати в ролі обвинувача. Дарнлі запізно знову набув трохи твердості. Він раптом уриває розмову і, не попрощавшись чемно з лордами, не обнявши дружину, суворо, мов герольд, який передав оголошення війни, виходить із зали. Єдині його прощальні слова були такі: «Мадам, так скоро ви не побачите мене». Але Марія Стюарт і лорди лише полегшено всміхнулися навзаєм, коли “proud fool”, пихатий йолоп, що збунтувався й став зухвалим, зігнувши спину, знову подався до себе; його погроза вже нікого не лякає. Нехай тільки він сидить десь далеко, що далі, то краще і для нього, і для всіх.

І все-таки! Цей негодящий чоловік ще раз виявився по­трібним. Того, кого ніхто не хоче бачити в домі, знову терміново закликали повернутися. Після довгих зволікань 16 грудня в замку Стерлінґ має відбутися врочисте хрещення малого принца. Вдалися до величних готувань. Хоча Єлизавета, хрещена мати, сама не з’явилася, — все життя вона уникала кожної нагоди зустрітися з Марією Стюарт, — зате, подолавши, як виняток, свою сумнозвісну скнарість, передала через графа Бедфорда коштовний подарунок: важку, з вишуканим кар­буванням хрестильну купіль зі щирого золота, її краї прикрашали самоцвіти. Прибули посли Франції, Іспанії та Савойї, з’явилося все дворянство; кожен, хто мав ім’я та авторитет, не хоче проґавити свято. Під час такого представницького заходу аж ніяк не годиться, попри все бажання, відкинути таку саму по собі незначущу особу, як Генрі Дарнлі, батька дитини, володаря країни. Але Дарнлі, знаючи, що його потребують востаннє, вже не дається так легко пійматись на гачок. Із нього вже досить прилюдної ганьби, він знає, що англійський посол має доручення відмовляти йому в титулі «Величність», а французький посол, до якого він прийшов у його кімнату, з дивовижним зухвальством заявив, мовляв, він одразу вийшов би з кімнати, якби туди через другі двері зайшов Дарнлі. Тепер у потоптаному нарешті підноситься гордість, щоправда, його сили знову визначає тільки на інфантильний примхливий і злісний жест. Дарнлі, хоч і перебуває в замку Стерлінґ, не показується. Він чинить спротив своєю відсутністю. Він демон­стративно не виходить зі своїх покоїв, не бере участі в хрещенні сина, не танцює на балі, не йде на свято і маскарад; замість нього — і поміж лав лунає роздратований буркіт — гостей приймає в новому розкішному вбранні Босвелл, ненависний фаворит, а Марія Стюарт змушена засвідчувати незвичайну приязність та веселість, щоб ніхто не думав про скелет у домі, про володаря, батька і чоловіка, що сидить на поверх вище в своїй кімнаті, взявши двері на засув: йому таки пощастило ще й як зіпсувати радість свята дружині та її друзям. Дарнлі ще раз довів, що він тут, ще тут, і то саме своєю відсутністю він востаннє нагадав про своє існування.

Але для такої хлопчачої впертості миттю вирізали різку. А через кілька днів, на Святий вечір, тією різкою щосили шмагонули упертюха. Сталося несподіване: Марія Стюарт, загалом непримиренна, вирішила, за порадою Морея і Босвелла, помилувати оголошених поза законом убивць свого Ріцціо. Отак у країну повернулися найлютіші смертельні вороги Дарнлі, змовники, яким він тоді набрехав і ошукав їх. Дарнлі, хоч який дурнуватий, одразу зрозумів смертельну небезпеку для своєї особи. Коли ця зграя — Морей, Мейт­ленд, Босвелл, Мортон — збилася докупи, це означає облаву, отже, його остаточно оточили. Певне, є причина, чому дружина раптом порозумілася з його найлютішими ворогами, причина, а також ціна, якої він не хоче платити.

Дарнлі збагнув небезпеку. Він знає, що тепер ідеться про його життя. Мов дичина, яка знає, що хорти ще трохи — й наздоженуть її, Дарнлі миттю вискочив із замку й подався до батька в Ґлазґо. Ще не скінчився фатальний рік, відколи Ріцціо закопали в землю, а вбивці знову зібрались, мов брати, близько і щоразу ближче підступає щось моторошне. Небіжчики не дуже охоче сплять самі в підземних глибинах, вони завжди вимагають до себе тих, хто зіпхнув їх туди, і завжди посилають як герольда страх і жах.

І справді, щось темне і важке, наче хмара душного дня, щось гнітюче й зимне вже кілька тижнів висить над замком Голіруд. У вечір королівського хрещення в замку Стерлінґ, коли сотні свічок світили назустріч гостям, іноземцям прагнули показати пишноту двору, а друзям — засвідчити приязнь, Марія Стюарт, завжди господиня своєї волі протягом лише коротких проміжків часу, зосередила всю свою силу. Вона змусила очі блищати вдаваним щастям, зачарувала гостей іскристим настроєм і теплою щирістю, яка прихиляла до себе, але тільки-но згасли свічники, згасла і її вдавана радість, у Голіруді запановує спокій, моторошний спокій, і в її душі теж утверджується спокій, дивний спокій; якийсь таємничий клопіт, незрозуміла збентеженість опанували королеву. Якийсь цілком невідомий смуток, немов туманна тінь, одразу заліг на її обличчі, здається, ніби її душа стривожена чимсь незбагненним. Марія Стюарт уже не танцює, не вимагає музики, та й здоров’я її, здається, після по­їздки в Джедбурґ, коли її зняли з коня, наче мертву, геть похитнулося. Вона скаржиться