Марія Стюарт - Стефан Цвейг

раптовий перехід від тепла до холоду можна зрозуміти, знаючи про огиду, якою повниться душа жінки. Але надання тій зневазі відкритого, прилюдного характеру було державно-політичною дурницею королеви. Розум мав би наказати їй лишити тому честолюбному й марнославному молодикові принаймні дрібку авторитету і не виставляти його так безжально зухвалим образам лордів. Адже образа завжди справляє поганий вплив і навіть із найслабшого ще вичавлює трохи твердості, тож і Дарнлі, досі просто безхарактерний, мало-помалу стає лихим і небезпечним. Він уже не годен приборкувати своє озлоблення. Коли він з озброєними слугами — вбивство Ріцціо навчило його обережності — цілими днями пропадає на ловах, гості, запрошені на полювання, чують відкриті погрози на адресу Морея і багатьох лордів. Спираючись на повноту своєї влади, Дарнлі пише дипломатичні листи за кордон, звинувачує в них Марію Стюарт як «ненадійну у вірі» і представляє себе як справжнього оборонця католицької віри Філіпу II. Як правнук Генріха VII Дарнлі домагається свого права на владу і увагу до своїх слів, і, хоч яка неглибока та млява ця хлопчача душа, в її найдальших глибинах усе-таки жевріє миготливе чуття честі. Цього бідолаху можна назвати тільки безхарактерним, але не безчесним, і, можливо, навіть свої гідні зневаги вчинки Дарнлі скоїв унаслідок збоченого честолюбства, надміру подразненого прагнення відплати. Зрештою — адже лук зігнуто аж надміру — зневажений хапається за розпачливу постанову. Наприкінці вересня він раптом перебирається з Голіруду в Ґлазґо й не приховує свого наміру покинути Шотландію і податися за кордон. Він уже не жартує, розповідає Дарнлі. Йому відмовляють у владних повноваженнях, які належать йому як королю, гаразд, тож у такому разі він відкидає й титул. Йому не дають ніякого гідного поля діяльності в державі та домі; гаразд, у такому разі він покидає і королів­ський замок, і Шотландію. З його наказу в гавані постійно тримають корабель під вітрилами, і все готове до відплиття.

Чого прагне Дарнлі, висловивши таку несподівану по­грозу? Чи вже до нього дійшла якась засторога? Чи до нього дійшов натяк про заплановану змову і він має намір — нездатний боронитися від усієї зграї — вчасно втекти куди-небудь, де його вже не знайдуть кинджал і отрута? Може, його мучить підозра, жене якийсь страх? А може, вся та заява — лише надимання, дипломатичний жест упертості, щоб налякати Марію Стюарт? Усі ці можливості цілком вірогідні, ба навіть усі одразу, — адже в єдиній постанові завжди змішуються різні почуття, — і жодну з них не можна рішуче утвердити або заперечити. Бо там, де шлях уже починає вести в прихований, невидний світ серця, історичні ліхтарі горять тьмяно: в тому лабіринті можна намацувати шлях далі лише обережно й спираючись на припущення.

Зате загальновідомо, що Марія Стюарт дуже перелякалася через оголошений від’їзд Дарнлі. Яким смертельним ударом для її доброї слави була б зловмисна втеча з країни батька безпосередньо перед урочистим хрещенням дитини! І як це небезпечно саме тепер, так одразу після скандалу з Ріцціо! А що, як цей дурнуватий юнак, чия лють розпеклася аж до білого жару, при дворі Катерини Медичі або Єлизавети розпатякає всякого, що аж ніяк не послужить її честі? Який тріумф для обох суперниць, який глум перед цілим світом, коли коханий шлюбний чоловік покине так притьмом і стіл, і ліжко! Марія Стюарт одразу скликала державну раду і швиденько, щоб випередити Дарнлі, в докладному дипломатичному листі до Катерини Медичі заздалегідь скинула всю провину на втікача.

Але на сполох ударили зарано. Дарнлі нікуди не виїхав. Цей легкодухий хлопчак завжди знаходив силу тільки для чоловічих жестів, але ніколи — для чоловічого вчинку. 29 вересня, того самого дня, коли лорди послали в Париж листа з засторогою, він несподівано з’явився в Единбурзі перед палацом, проте відмовляється заїздити до нього, поки в ньому багато лордів: знову дивна поведінка, яку навряд чи можна пояснити! Може, Дарнлі боїться долі Ріцціо, з обережності не хоче заїздити в замок, поки там, як він знає, сидять його смертельні вороги? А може, ображений лише прагне, щоб Марія Стюарт прилюдно просила його знову повернутися додому? Чи, може, він приїхав тільки з прагненням насолодитися впливом своєї погрози? Таємниця, як і всі інші, які закутують постать і долю Дарнлі!

Марія Стюарт швидко опановує себе. Вона має тепер напохваті певну техніку, що давати раду тому легкодуху, коли йому кортить удавати пана або бунтівника. Тепер їй треба чимшвидше — точнісінько, як і в ніч після вбивства Ріцціо — відібрати в Дарнлі волю, перше ніж він у своїй дитячій упертості накоїть лиха. Отже, миттю геть усі моральні міркування і всі манірні думки! Марія Стюарт знову вдає поступливість. Щоб упокорити Дарнлі, не цурається крайніх засобів: відсилає лордів, виходить із брами назустріч чоловікові, що затято чекає, і врочисто заводить його не тільки до палацу, а мабуть, і на острів Цірцеї: у свою спальню. І дивіться, чари, як і тоді, як і завжди, діють на юнака, що з усією палкістю своїх почуттів підпорядкований їй; наступного ранку Дарнлі вже приборканий, Марія Стюарт знову тримає його на поводі.

Але приваблений, як і тоді, після вбивства Ріцціо, неминуче змушений сплатити гірку ціну. Дарнлі, що вже знову почувається господарем і повелителем, натрапив раптом у залі аудієнцій на французького посла й лордів: Марія Стюарт, достеменно так, як і Єлизавета для комедії з Мореєм, вчасно подбала про свідків. Тепер вона перед ними гучно і наполегливо просить Дарнлі відповісти “for God’s sake”, ради Бога, чому він хотів покинути Шотландію і чи дала вона йому для цього який-небудь привід. Для Дарнлі це прикра неспо­діванка, він ще досі почувається коханцем і коханим, а тут його, немов звинуваченого, поставили перед лордами і послом. Він, довготелесий юнак із блідим безбородим дитячим обличчям, понурившись, стоїть перед ними. Якби він був справжнім чоловіком, вирізьбленим із твердого дерева, тепер була б слушна мить продемонструвати силу, твердо заявити про свої нарікання і замість звинуваченого постати перед підданими як суддя і король над тією жінкою. Але зі своїм серцем із воску Дарнлі не наважується на опір. Немов заскочений на лихому вчинку, немов школяр, який боїться, що будь-якої миті на його очах можуть проступити сльози безсилої злості, Дарнлі стоїть у просторій залі, кусає собі губи і мовчить та мовчить. Не дає ніякої відповіді. Не звинувачує, але й не вибачається. Мало-помалу лорди, прикро вражені тим мовчанням, починають