Купальниця - Галина Костянтинівна Вдовіченко
подвір’ї, а коли акумулятор остаточно сів, то й непокоїтись
припинив: нікуди вона тепер не зникне. «І що далі?» — за-
питала його якось Кароліна, він одразу зрозумів, про що
йдеться. «Далі все зміниться, — виявив удавану впевне-
ність. — Буде весна, буде робота, заправимо машину, поїде-
мо куди захочеш». — «Я хочу зараз, вже». — Мовчить, ніби не
чує. «Олеже, чому ти не шукаєш роботи?» — «Я шукаю. Робо-
ти немає». — «Я бачила оголошення: на складі потрібні охорон-
ці. Добу чергуєш — три вдома». — «Ти пропонуєш мені піти
в охоронці?» — перепитує він. — «А що такого в роботі охо-
ронцем? Вона нічим не гірша від роботи нянькою». — «Які ди-
вацькі твердження, Кароліно! Охороняти склади я не піду.
У мене освіта інша».
Уся розмова.
Вечірнє місто сяяло зимовими вогнями, у театрах ішли
прем’єри, у кінозалах — нові фільми, на вітрини книгарень ви-
ставляли новинки з топ-десяток продажів. Життя вирувало
всюди. Пливкі сніжинки кружляли у світлі вуличних ліхтарів, 200
перетворювали місто на казкове. Кароліна майже бігла, щоб не
змерзнути. До своїх осінніх черевиків вона вбирала гуцульські
вовняні шкарпетки, виправляла їх жовто-зелено-брунатним
орнаментом назовні. Єдине придбання останніх місяців — те-
плу куртку брунатного кольору — доповнював зелений довгий
шалик, накручений навколо шиї, і все це дозволяло їй вигля-
дати доволі оригінально.
Вона проминала яскраві вітрини, часом зупинялась перед
тими, що з одягом, і, якщо їй подобалось убрання манекенів, заходила досередини. Іноді там не траплялося жодного по-
купця, ціни красномовно пояснювали, з якої причини. На
яку-небудь непоказну кофтинку Кароліна мала б працювати
цілий місяць.
Вона бавилась. Вправлялась в індивідуальних акторських
етюдах, відчувала себе жінкою з фінансовими можливостями.
Треба було впевнитися з реакції продавців, що їй це вдається.
Хіба не могла, тиняючись містом, зайти до крамниці недбало
вдягнена дивачка із золотою банківською карткою у потерто-
му гаманці? Хоча іноді короткого погляду збоку на її черевики
було достатньо, аби продавець-консультант дозволила собі
зневажливий тон у буденному запитанні: «Що вас цікавить?»
Кароліна, не виходячи з ролі, відповідала тою ж монетою:
«У вас тільки ці фірми?» — недбалий жест у бік кронштейнів. —
«А які вас цікавлять?» — «Лора Ешлі… Барберрі…» — хороша
пам’ять висмикує потрібні назви в потрібний момент. — «Ні, таких немає. Але в нас є хороші пуловери та светрики інших
фірм. Показати?» — «Дякую, не треба».
А таку кофтинку вона собі колись купить. Тільки не в цьо-
му бутику. Тому що кофтинка ціною роботи чотири тижні —
це нонсенс та дурня.
Кароліна сама тепер заходить до кав’ярень. Вона тримає
у наплічнику книжку або підручник, бо саме в кав’ярні мож-
на вивчити кілька сторінок з підручника або прочитати роз-
діл з книжки. Звуковий фон, складений з глухого людського
201
багатоголосся та стишеної музики аніскільки не заважає. І то
не лише їй. Хлопець під вікном занурився у свій ноутбук. Дів-
чина не відривається від свого смартфона вже хвилин два-
дцять. Ніхто не претендуватиме на твій час і на твою увагу, бо одразу видно: людина має діло за горнятком кави.
Спостерігає за людьми, а думає про своє. Про те, що її осо-
бисте життя що далі то більше стає нестерпним. Чому вона не
намагається змінити ситуацію, яка зайшла в глухий кут? Що її
стримує від того, аби сказати Олегові: що зрештою відбуваєть-
ся? Як ми живемо? Її шокує його смиренність перед тим, що
пропонує йому життя, його мовчазна згода на те, що він за-
раз має, в усьому, і перш за все у стосунках. Його все влашто-
вує, і цей новий чоловік не викликає у ній ані симпатії, ні ба-
жання бути поруч. Нехай живе, як хоче, але вона тут до чого?
…Навскісний сніг торкається торсів скульптур під куто-
вим балконом їхнього будинку, забивається у кам’яні шпар-
ки. Ті двоє невтомних — атлант і каріатида — тримають свій
тягар на рівних, на двох парах сильних рук. На обличчях спо-
кій, який так здивував колись. І тепер кожного разу, прохо-
дячи поблизу, Кароліна кидає оком на кам’яні обличчя, пере-
конуючись: нема в них страждання, немає напруги, хоч мали б
бути, а глянеш — нема.
Вдома тепло, піч пашить гарячими кахлями. Цього місяця
платня за газ буде захмарною, як і наступного, і попередньо-
го теж.
— Де ти ходиш? — Олег піднімається від комп’ютера. — Де
ти ходиш?
І її накриває хвиля відрази.
Вона починає збирати речі.
— Що сталося? — каже він розгублено.
Вона мовчки складає на купку свої речі: Маринину спід-
ницю, дві пари джинсів, плетену камізельку кольору стиглої
хурми…
Олег у два кроки опиняється поруч, стискає її в обіймах.
202
— Кароліно, — каже він, — почекай трошки, усе налаго-
диться. Почекай, прошу тебе. Це не я зараз, не добивай мене.
Дряпучий клубок росте в горлі Кароліни — він не ковта-
ється і не видихається. Він застряг у трахеї, впершись гостри-
ми шипами під щелепою. Кароліну душить кашель, він му-
чить її до сліз, виходить поштовхами, і їй самій робиться
страшно від цього звірячого надривного скиглення.
Всю ніч за вікном виє заметіль, а на ранок усе за вікном по-
топає у снігу. Білий колір будить приспані надії та сподіван-
ня. Доживемо до весни, вирішує Кароліна. Та й куди б вона
пішла вчора? Їй нема куди йти, як і Олегові.
* * *
Хоч би тій нездарі перед прем’єрою живіт скрутило, і Космос
шукав, хто може зіграти головну роль замість неї! І одразу по-
тому: ні-ні-ні! Ні! Налякалась, яка чортівня часом у голову
стрілити може. Нехай буде здорова та Русалка, нехай грає
свою роль, бо кожному своє. А на чуже зазіхати — Боже збав!
Репетиція триває далі, Кароліна подумки грає усі ролі, на-
віть чоловічі.
Космос — це космос! Усіх вгору тягне, до зірок. А нездара
Русалка вище своєї голови не стрибне, як би не намагалась.
Усі це бачать та очі ховають.
* * *
Вулиця була єдиним місцем, де можна було набрати номер
Зої, почути її голос і запитати, чи може вона говорити.
У трубці лунали довгі гудки, Кароліну обминали перехожі, повз неї проїжджали автівки, розхляпуючи талий рудий сніг
з-під коліс. Вона вже зібралась відмінити виклик, як у мобіл-
ці почулося: «Алло. Алло, Кароліно, говори, я слухаю».
Кароліна зайшла в якусь браму,
