Химера - Михайло Савович Масютко

лікар-чекіст у білому халаті. Осторонь від нього на табуретці сидить його підручний, теж у білому халаті, але набагато бруднішому. Це лікарський помічник і санітар. До медицини він має відношення хіба лише тим, що ще на волі вміло умертвляв здорових людей. Правда, користуючись не лікарським скальпелем, а й фінським ножем.

У кутку кабінета стоїть шафа. На її полицях крізь скляні дверцята видно кілька пузирків з латинськими назвами на них. І це створює уяву в пацієнта, що він потрапив до справжнього лікарського кабінету. У протилежному кутку відро, наповнене зеленою рідиною. В тій рідині плаває квач — намотана на палицю ганчірка. Під стіною стоїть дерев’яний тапчан, покритий простирадлом зі слідами гноєтеч людського тіла та зеленої рідини.

— Следующий! — вигукує лікар.

Двері розчиняються, і до кабінету боязко заходить зек, обхопивши обома руками свого живота. Широко розплющеними очима він дивиться на білий халат лікаря з таким проханням і надією, як дивиться щирий християнин на розп’яття Ісуса Христа.

— Фамілія? — питає лікар, не дивлячись на того, хто зайшов.

Зек вимовляє своє прізвище, лікар записує у великий зошит.

—Ім’я?

Зек називає своє ім’я.

— Отчество?

Зек говорить, як його по-батькові.

— На каком участке работаєш?

«Зек» відповідає.

— На что жалуєшся?

— Мене живіт болить, докторе. Я дуже мучусь. Я хворію на виразку шлунка.

— Бистро раздевайся до пояса! Бистро!!!

Зек хоче швидко скинути з себе сорочку, але тремтячі руки не слухаються, його пальці бігають по ґудзиках, як в акордеоніста по клавішах.

— Памаґі єму, Льоха, — говорить лікар до свого підручного.

Льоха схоплюється з табуретки і миттю зриває трохи не разом з головою обидві сорочки зека.

— Лажись! — наказує «зекові» лікар. Зек лягає на тапчан, не приділяючи найменшої уваги кров’яним і гнойовим плямам на простирадлі.

Лікар підходить до хворого і тикає пальцем у живіт.

— Здесь больно? — питає.

— Бо-о — льно — о-о! — вимовляє крізь стогін зек.

— Памазать зєльонкой, — наказує своєму підручному лікар.

Підручний бере відро, наповнене зеленою рідиною, підходить до хворого, вихоплює з відра квача і щедро розмальовує ним зеківського живота.

— Следующий! — вигукує лікар.

Зек встає з тапчана, набирається відваги й питає:

— Докторе! А чи дасьте ви мені звільнення від роботи?

— Какое тебе звільнення? От работи асвабаждаєм только больних с температурой.

— Я ж тяжко хворий, у мене судоми…

— Ти бил больной, а теперь здаровий. Ми уже тебя вилє—чилі.

Ну что ж стоіш? Ухаді, не мешай работать. Льоха! Памаґі человеку дверь найті.

Льоха схоплюється зі свого стільця, звично повертає фігуру зека обличчям до дверей і миттю виштовхує його коліном за двері.

— На что жалуєшся? — питає лікар нового пацієнта.

— Поперек болить, докторе, зігнутись не можу, у мене радикуліт.

— Паднімі рубаху і лажісь на койку.

Здесь баліт? — питає лікар, тикаючи пальцем у болюче місце.

— Здесь.

— Намазать зєльонкой. Следующий.

Заходить зек, тримаючись рукою за щоку.

— На што жалуєшся?

— Зуби, докторе, зуби. Цілу ніч не спав.

— Раскрой рот. Где балят зуби? С какой сторони?

— Ось тут, докторе, на нижній лівій щелепі.

— Памазать зєльонкой лєвую щоку.

І йдуть, і йдуть зеки за двері, на яких написано «Приємная врача», і виходять звідти розмальовані та осміяні. Але йдуть, як ідуть вівці, щоб їм поставили тавро.

А чекіст у білому халаті сидить, записує їх, з огидою дотикається до їхнього тіла й думає собі: «Та й багато ж їх. Щось помалу вони дохнуть».

Дніпряни, 1977

НА ПОРОЗІ СМЕРТИ

Коли я відбував свій реченець у Мордовських таборах та у Владімірській в’язниці, то мені випало зустрітися з багатьма людьми, які пережили смертний присуд. їхній смертний вирок не було виконано з причин незатвердження його верховним судом або помилування верховним советом.

Всі вони пережили довготривалий час безперервного дожидання смерти. Ось ці часи мене й зацікавили. Я хотів знати, в якому стані перебуває людська душа на порозі силуваної смерти.

Майже всі вони неохоче розповідали про цей уривок свого життя… Більшість з них взагалі нічого не розповідала мені.

Не захотів розповідати про свої переживання в смертній камері й охочий до оповідань Левко Лук’яненко. Він мені тільки сказав: «Я знав, що мене не розстріляють».

— Як ви це знали? — запитав я його.

— А цього я вам не скажу. Це моя таємниця, — відповів мені він.

Не захотів розповідати про пережите ним і Коля Танащук, колишній комсомольський активіст із Вінницької області. Танащука було засуджено на невеликий термін ув’язнення, всього на п’ять років. Він, будучи щирим комсомольцем, не зміг змиритися з підлістю вищої бюрократії, написав прокламацію, за що й засудив його совєтський суд. Та бентежна натура Колі не могла змиритися і за ґратами, і за колючим дротом.

Він тікав за першої можливости. Його ловили, нещадно били, і за кожну втечу додавали трирічний термін ув’язнення.

Коли його впіймали після третьої втечі, чекіст поставив його під сосну й вистрілив йому в голову.

Та в Колі особлива доля. Куля сковзнула по черепу, прослизнула під шкірою його голови й вилетіла ззаду, а