Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь

ясні очі. Раз хтось уже, знати, зглянувся на неї, порадив іти до ворожки, що жила в Ведмежому байраці: ходила про неї слава, що вміє лікувати всі на світі хвороби. На останнє вже зважилася; слово по слову, підмовила стару йти з собою. Це було ввечері, якраз проти Йвана Купайла. Петро непритомний лежав на лавці й не примічав зовсім нової гості. Як ось помалу почав підводитися й придивлятися. Ураз весь задрижав, мов перед карою; волосся стало горою... і він засміявся таким сміхом, що страх врізався в серце Педорчине. «Згадав, згадав!» — закричав він із скаженою радістю і, розмахнувши сокиру, кинув її з усієї сили в стару. Сокира на два вершки ввігналася в дубові двері. Стара зникла, і дитина років семи, в білій сорочці, з накритою головою, стала посеред хати... Простирадло злетіло. «Івась!» — закричала Педорка й кинулася до нього; та привид весь з ніг до голови вкрився кров’ю й осяяв хату червоним світлом... З переляку вибігла Педорка до сіней; та схаменувшись трохи, хотіла була помогти йому; даремне. Двері прибилися за нею так міцно, що не під силу було відчинити. Збіглися люди, заходились стукати, висадили двері: хоч би душа одна. Вся хата повна диму, і посередині тільки, де стояв Петрусь, купа попелу, що місцями ще парував. Поткнулися до мішків: сами биті черепки лежали

замість червінців. Витріщивши очі й роззявивши рота, не сміючи вусом ворухнути, стояли козаки, мов укопані в землю. Такого холоду нагнало на них це диво.

Що було далі, не пригадаю. Педорка обріклася йти на прощу, зібрала все добро, що зосталося по батькові, і через кілька день її справді вже не було на селі. Куди пішла вона, ніхто не сказав би. Догадливі старі баби запровадили були її вже туди, куди й Петро помандрував; та один козак, приїхавши з Києва, розповів, що бачив у Лаврі черницю; вона вся всох-лася, як кістяк, і безперестану молилася; в ній земляки з усіх признаків пізнали Педорку; що начебто ще ніхто не чув од неї жодного слова; що прийшла вона пішки й принесла шати на образ Божої Матері, поцяцьковані такими самоцвітами, що всі заплющувались, на них дивлячись.

Та сількісь, на цьому ще не кінець. Того ж самого дня, як нечистий приховав до себе Петруся, з’явився знову Басаврюк; тільки всі навтьоки од нього. Розібрали, що це за птах: не хто інший, як сатана, що прийняв на себе людський образ на те, щоб викопувати скарби, а що скарби не даються до нечистих рук, так от він і принаджує до себе молодиків. Того ж року всі покидали землянки свої й перебралися на село; одначе й там не було спокою від проклятого Басаврюка. Небіжчикова дідова тітка говорила, що лютував він саме на неї за те, що покинула колишній шинок при Опішнянській дорозі, і з усієї сили намагався помститися їй за все. Одного разу старшина сільська зібралася в шинок і, як то кажуть, бесідувала пристойно за столом, а на столі стояв, гріх сказати, щоб малий, смажений баран. Балакали про се, про те, було й про чудасії всякі, і про дива. От і приверзлося, — ще б нічого, якби одному, а то ж якраз усім, — що баран голову підвів, блудящі очі його ожи-ли й засвітилися, і чорні щетинуваті вуса, що вмить з’явилися, значущо заморгали на всіх у хаті. Всі одразу й познали на баранячій голові Басаврюкову пику; дідова тітка так думала вже, що от-от попросить горілки... Шановна старшина за шапки та швидше додому. Іншим разом сам титар, що любив часом побалакати віч-на-віч із дідівською чаркою, не встиг ще разів зо два дістати дна, як бачить, що чарка кланяється йому в пояс. Чортяка з тобою! давай христитись... А тут з половиною його теж диво: тільки що почала вона замішувати тісто у величезній діжі, як раптом діжа скочила. «Стривай, стривай!» Куди там! Узявшись у боки поважно, пустилася навприсядки по всій хаті... Смійтесь; одначе не смішки було нашим дідам. І дарма, що отець Опанас ходив по всьому селу зі святою водою й ганяв чорта кропилом по всіх вулицях, а все ще небіжчикова дідова тітка довго нарікала, що хтось, як тільки вечір, стукає на горі й шкребеться в стіну.

Та чого! От тепер на цьому самому місці, де стоїть наше село, здається, все тихо; а ще не так давно, — ще небіжчик батько мій та й я пригадую, — як повз розвалену корчму, що її нечиста сила довго після того підлагоджувала своїм коштом, доброму чоловікові пройти не можна було. Із задимленого бовдура стовпом валив дим і, знявшись угору, так що глянути — шапка спадала, розлітався гарячим приском по всьому степу, і чортяка, — не слід би й згадувати його, собачого сина, — так хлипав жалібно у своїй конурі, що перелякане гайвороння зграями здіймалося з ближнього дубового гаю і з диким криком шугало по небу.

Майська ніч, або Утоплена

Ворог його батька знає! почнуть що-небудь робить люди хрещені, ТО мордуються, мордуються, мов хорти за зайцем, а все щось не до шми-ги; тільки ж куди чорт уплететься, то верть хвостиком — так де воно й візьметься все, неначе з неба.

і

ГАННА

Голосна пісня лилася річкою на вулицях села***. Була саме та пора, коли потомлені денною працею та клопотами парубки й дівчата гамірно збиралися в коло, в сяєві чистого вечора, виливати свої веселощі в звуки, що повсякчас нерозлучні зі смутком. І задумливий вечір мрійно обіймав синє небо, все обертаючи на неясність і далину. Уже й смеркло, а пісні все не вщухали. З бандурою в руках пробирався, нишком од співунів вихопившись, молодий козак Левко, сільського голови син. На козакові решетилівська шапка. Козак іде вулицею, бринькає у струни і підтанцьовує. Ось він тихо зупинився перед дверима хати, оточеної невисокими вишнями. Чия ж це хата? Та чиї ці двері? Помовчавши трохи, заграв він і заспівав:

Сонце низенько, вечір близенько,

Вийди до мене, моє серденько.

— Ні, знати, добре заснула моя ясноока красуня, — сказав козак, пісню доспівавши і стаючи ближче до вікна. — Галю, Галю! Ти спиш чи не хочеш до мене вийти? Ти боїшся, може, щоб ніхто нас не побачив, чи, може,