Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь

— Як тобі не сором? — сказала Ганна, коли він докінчив своє. — Ти неправду кажеш; ти обманюєш мене; я ніколи не повірю, щоб ти мене кохав!

— Знаю, — провадив високий чоловік, — Левко багато наговорив тобі дурниць і закрутив твою голову (тут здалося парубкові, що голос того чужого не зовсім йому й незнайомий і начебто він колись його чув). — Та я дамся взнаки Левкові! — вів далі усе так же незнайомець. — Він думає, що я не бачу всіх його фіглів. Скуштує він, собачий син, які в мене кулаки!

На цім слові Левко не міг уже більше стримати свого гніву. Підійшовши на три кроки до нього, замахнувся він з усієї сили, щоб одважити доброго ляща, від котрого незнайомець, хоч, бачилось, і дужий, не встояв би, певне, на місці; але тут саме світло впало на лице йому, і Левко остовпів, побачивши, що перед ним стояв батько його. Мимовільне похитування головою і легкий крізь зуби посвист тільки й засвідчили його цілковите здивування. Десь ізбо-ку щось шелеснуло; Ганна прудко влетіла в хату, хряпнувши за собою двері.

— Прощай, Ганно! — закричав тут один із парубків, підкравшись і обнявши голову; і з переляком од-скочив назад, зустрівши шорсткі вуса.

— Прощай, крале, — скрикнув другий; та цього разу полетів сторчака від важкого поштовху голови.

— Прощай, прощай, Ганно, — закричало декілька парубків, почепившися йому на шию.

— Згиньте ви, урвителі трикляті! — кричав голова, одбиваючись і тупаючи ногами. — Що я вам за Ганна! Гетьте слідом за батьками на шибеницю, бісові діти! Поприлипали, як ті мухи до меду. Ось я вам дам Ганни!..

— Голова! Голова! Голова це! — загукали хлопці та й кинулись урозтіч.

— От так батько! — казав Левко, отямившись од такого дива і поглядаючи вслід батькові, що лаючись відходив. — От які за тобою витівки водяться! Славно! А я ж то дивлюсь та мізкую, що то воно за знак, що він усе вдає глухого, коли з ним про діло заговориш. Стривай же, старигане, будеш ти в мене знать, як тинятися попід вікнами молодих дівчат, будеш знати, як одбивати чужих наречених! Гей, хлопці, сюди, сюди! — гукав він, махаючи рукою до парубків, що знову сходились до гурту. — А йдіть-но сюди! Я вмовляв вас іти спати, а тепер передумав і ладен хоч цілу ніч гуляти з вами.

— Оце до діла! — сказав плечистий і дорідний парубок, що мали його за найпершого в селі гуляку. — Мені все якось нудно, коли не вдасться гаразд погуляти та штук натворити. Усе наче бракує чогось. Так немовби загубив шапку чи люльку; одно слово, не козак, та й годі.

— Чи згода ваша подратувати сьогодні як слід голову?

— Голову?

— Еге, голову! Що він собі справді вигадав! Він верховодить у нас, наче гетьман який. Мало йому, що коверзує, наче над своїми кріпаками, ні, — він ще й підкочується до дівчат наших. Адже, я гадаю, нема на всім селі гарненької дівчини, за котрою б не волочився голова.

— А так, а так! — гуртом закричали всі хлопці.

— Що ж ми, хлопці, за кріпаки! Хіба ми не такого роду, як і він? Ми, слава Богу, вольні козаки! Покажім йому, братця, що ми вільні козаки!

— Ай покажемо! — загукало парубоцтво. — Та як голову, то вже й писаря не минути!

— Не минемо й писаря! А в мене, як на те, склалася славна пісня про голову. Ходім-но, я вас її навчу, — казав Левко, бринькнувши по струнах на бандурі. -Та слухайте: попередягайтеся, хто в що попало.

— Гуляй, козацька голово! — казав кремезний гультяй, вдаривши ногою об ногу й ляснувши руками. — Що за розкіш! Що за воля! Як почнеш дуріти, то здається, наче давні літа згадуєш. Любо, вільно на серці; а душа наче в раю. Гей, хлопці! Гей, гуляй!

І ватага галасливо помчала вулицями. І не одна побожна бабуся, розбуджена криком, одчиняла віконце і христилась сонною рукою, приказуючи: «Ну, гуляють тепер парубки!»

IV

ПАРУБКИ ГУЛЯЮТЬ

В одній тільки хаті ще світилося кінець улиці. То господа голови. Голова давно вже свою вечерю скінчив і, запевне, давно б уже й заснув, та в нього був гість, винник: його прислав будувати винницю поміщик, що мав невеликий шматок землі між вільними козаками. На самому покуті, на почесному місці сидів гість - низенький, товстенький чоловічок, з маленькими, завше сміхотливими оченятками, де, здавалося, написано було, як то йому мило курити свою коротеньку люльку, щохвилини спльовуючи і притоптуючи пальцем вигорілий уже на попіл тютюн, що з неї вилазив. Димові хмари швидко розку-блювалися над ним, оповиваючи його в сизий туман. Здавалося, наче широкому коминові з якоїсь винниці набридло сидіти на своєму даху і він надумав прогулятися та й засів собі поважно в хаті в голови. Під носом стирчали в нього коротенькі й густі вуса; але вони так невиразно мигтіли крізь тютюнову атмосферу, що здавалися мишою, яку винник упіймав та й держав у роті в себе, підриваючи монополію комірного кота. Голова, господар бувши, сидів у самій сорочці та полотняних шароварах. Орлине око його, як вечірнє сонце, почало помаленьку мружитись і пригасати. Кінець столу курив люльку один із сільських десяцьких, що складали головину команду, із пошани до хазяїна сидів у свитці.

— Чи скоро ж ви думаєте, — сказав голова, обертаючись до винника й кладучи хреста на рот, бо саме позіхнув, — поставити вашу винницю?

— Як Бог поможе, то цієї осени, може, й закуримо. На Покрову, на що хочете поб’юся об заклад, таки буде пан голова писати ногами німецькі кренделі по дорозі.

На цім слові оченята винникові зникли; замість них пролягли риски до самих ушей; увесь тулуб заколивався од сміху, і веселі губи випустили на хвильку димучу люльку.

— Дай