Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь

Побачив Корж мішки і — розманіжився. «Сякий-такий Петрусь, немазаний! Та чи я ж не любив його? Та чи не був він у мене, як син рідний?» І поніс стариган небувальщину, так що того до сліз дошкулило. Педорка почала розповідати йому, як перехожі цигани украли Йвася; та Петро не міг і пригадати його, — так обморочило кляте чортовиння! Баритися не було чого. Ляхові дулю дали під ніс та й заварили весілля: напекли шишок, нашили рушників і хусток, ви-котили барило горілки, посадили за стіл молодих, поділили коровай, ударили в бандури, цимбали, сопілки, кобзи — і пішла гульня...

Як колись було весілля — не можна до нашого рівняти. Тітка дідова було розкаже — слухай тільки! Як дівчата в пишних головних уборах з жовтих, синіх і рожевих стрічок, наверх яких нав’язувався золотий галун, в тонких сорочках, гаптованих через усе шво червоним шовком і обнизаних дрібними срібними квіточками, у сап’янцях на високих залізних підковах, легко, наче пави, і з шумом, як вихор, скакали в горлиці. Як молодиці, з корабликом на голові, якого верх зроблено було весь із сухозлотної парчі, з невеличким вирізом на потилиці, звідки виглядав золотий очіпок, з двома ріжками з найдрібнішого чорного смушку — один наперед, а другий — назад; у синіх, з найкращого полутабенеку, з червоними клапанами кунтушах, пишно у боки взявшись, виступали поодинці й статечно вибивали гопака. Як парубки, у високих козацьких шапках, у тонких сукняних свитках, підперезаних шитими сріблом поясами, з люльками в зубах, підпускали їм бісиків і гнули баляндраси. Сам Корж не втерпів, глядячи на молодих, щоб не згадати давнього. З бандурою в руках, потягуючи люльку й разом приспівуючи, з чаркою на голові, пішов стариган під голосний гамір гульвіс навприсядки. Чого тільки не вигадають під чаркою? Почнуть, бувало, виряджати в машкари, — Боже ти мій, нелюдська подоба! Вже не під пару теперішнім передя-ганням, що бувають по весіллях наших. Що тепер? — Тільки що корчать із себе циганок та москалів. Ні, от, бувало, один убереться жидом, а другий чортом, почнуть спершу цілуваться, а потім вхопляться за чуби... Бог з вами! Сміх нападе такий, що за живіт берешся. Одягнуться в турецьке й татарське вбрання: все на них, як жар, горить... А як почнуть дуріти та штук удавати... ну, тоді хоч святих винось. З тіткою діда небіжчика, що сама була на цьому весіллі, трапилась кумедна пригода: була вона одягнена тоді в татарське широке вбрання і, з чаркою в руках, частувала зборище. От одного піддрочив нечистий облити її ззаду горілкою; другий, теж, видно, штукар, викресав у ту ж хвилину вогню та й підпалив... Полум’я спахнуло; бідна тітка, перелякавшись, давай скидати з себе при всіх одежу... Гомін, регіт, розгардіяш завівся, як на ярмарку. Одно слово, старі не пригадували ще такого бучного весілля.

Почали жити Педорка та Петрусь, наче пан з панею. Всього вдоволі, все блищить... Одначе добрі люди хитали потиху головами, дивлячись на життя їхнє. «Од чорта не буде добра, — промовляли всі в один голос. — Звідки, як не од спокусника роду православного, прийшло до нього багатство? Де йому було взяти таку силу золота? Чого раптом того самого дня, як забагатів він, Басаврюк зник, як у воду впав?» Кажете ж, що люди вигадують? Отож і справді, не минуло й місяця, Петруся ніхто пізнати не міг. Чого, що йому сталося, Бог знає. Сидить на одному місці і хоч би слово до кого; все думає і наче хоче щось пригадати. Коли Педорці пощастить розговорити його як-небудь, мов би й забудеться, і поведе річ, і завеселиться навіть; та ненароком погляне на мішки: «Постривай, постривай, забув!» — кричить, і знову задумається, і знову силується про щось ізгадати. Іншим разом, як довго сидить на одному місці, здається йому, що ось-ось все навернеться на думку... і знову все пропало. Привижається: сидить у шинку; несуть йому горілку; пече його горілка; гидка йому горілка. Хтось підходить, б’є по плечі його... та далі все наче туман покриває перед ним. Піт котиться, мов горох, по обличчю його, і він знесилено сідає на своє місце.

7 Тарас Бульба

193

Чого не робила Педорка: і радилася з знахарами, і переполох виливали, і соняшицю запарювали2 - ніщо не помагало. Так минуло й літо. Багато хто з козаків обкосилося й обжалось; багато козаків, з гуль-вісніших, і в похід потяглося. Зграї качок ще товклися по болотах наших; а що кропив’янок, то вже й сліду їх не було. У степах зачервоніло. Скирди хліба то тут, то там, мов козацькі шапки, рябіли по полю. Траплялися по дорозі й вози з хмизом та дровами. Земля стала твердіша, і місцями став її пробирати мороз. Уже й сніг пішов сіятися з неба, і гілля дерев причепурилося памороззю, мов заячим хутром. Ось уже ясного морозного дня червоногрудий снігур, мов чепуристий польський шляхтич, шпацірував по снігових купах, вишукуючи зерно, і діти величезними кийками ганяли по льоду дерев’яні дзиґи, між тим як батьки їхні спокійно вилежувались на печі, виходячи часом, з запаленою люлькою в зубах, вилаяти добре православний морозець чи там провітритися та промолотити в сінях злежаний хліб.

Нарешті сніги почали танути, і щука хвостом лід розбила; а Петро все такий самий, і що далі, то ще похмурніший. Немов прикутий, сидить посеред хати, поставивши собі в ноги мішки з золотом. Здичавів, обріс волоссям, став страшний і все думає про одно, все намагається пригадати щось і сердиться, і лютує, що не може згадати. Часто дико підводиться зі свого місця, розводить руками, втуплює в щось очі свої, наче хоче вловити його; губи ворушаться, мов хочуть вимовити якесь давно забуте слово, і знов застигають... Сказ опадає його; як причинний, гризе й кусає собі руки і з досади рве жмутами волосся, поки, затихши, не впаде, мов непритомний, і потім знову береться пригадувати, і знову несамовитість і знову мука... Що це за напасть Божа! Життя не в життя стало Педорці. Страшно їй було зоставатися спершу самій у хаті, та напослідок звиклася, сердечна, зі своїм горем. Тільки колишньої Педорки вже не пізнати було. Ні рум’янцю, ні усмішки; заниділа, змарніла, виплакала