Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь

жупан, та підперезати червоним поясом, та на голову шапку з чорних смушків з добрим синім верхом, та вчепити при боці шаблю турецьку, та дати в одну руку малахая, в другу — люльку цяцьковану, то заткнув би він за пояс усіх парубків тодішніх. Та от лихо, що в бідного Петруся тільки й було, що сіра свитка, а в ній більше дірок, як в іншого жида в кишені золотих. Та й це ще не таке велике лихо, а от лихо: у старого Коржа була дочка красуня, якої, я думаю, навряд чи доводилося вам бачити. Небіж-чикова дідова тітка розповідала, — а жінці, самі знаєте, легше поцілуватися з чортом, не в гнів будь сказано, як назвати кого красунею, - що повненькі щічки в козачки були свіжі та гарячі, як мак найтон-шого рожевого кольору, коли, умившись Божою росою, горить він, випростує пелюстки й хорошиться перед щойно явленим вранішнім сонечком; що брови, мов чорні шнурочки, яких купують тепер для хрестів та дукачів дівчата наші в захожих москалів з луб’яними коробами, рівненько зігнувшись, немов заглядали в ясні очі; що вустонька, на які глядючи облизувалася тодішня молодь, здається, на те тільки й створені були, щоб виводити солов’їних пісень; що коси її, чорні, як крило воронове, і м’які, як молодий льон (тоді ще дівчата наші не заплітали їх у дрібушки, перевиваючи чудовими, барвистих кольорів, киндячками), падали хвилястими кучерями на шитий золотом кунтуш. Ох, щоб не сподобив мене Господь виголошувати більше алілуя на криласі, коли б отут же не вицілував її, на те не зважаючи, що сідь закрадається до всього старого лісу, що покриває моє тім’я, і ось під боком моя стара, як більмо в оці. Ну, де вже парубок та дівка живуть близько одно від одного... сами знаєте, що виходить. Бувало, не дніло й не зоріло, а підківки червоних чобіт знати на тому місці, де розмовляла Педорка зі своїм Петрусем. Та все ж таки Коржеві й на думку пе спало щось недобре, аж одного разу — ну, це вже й видно, що не хто інший, як лихий попутав, — заманулося Петрусеві, не огледівшись гарненько в сінях, уліпити поцілунок, як то кажуть, од щирого серця, в рожеві вустонька козачці, і той самий нечистий, — щоб йому, сучому синові, приснився хрест святий! — під’юдив з дурного розуму старого хріна двері хатні одчинити. Остовпів Корж, роззявивши рота й узявшись рукою за двері. Проклятий поцілунок, здавалось, приголомшив його зовсім. Йому здався він голосніший, як грюк макогоном об стіну, яким звичайно в наші часи дядько проганяє кутю, не маючи фузії та пороху.

Опам’ятавшись, зняв він із стіни дідівську нагайку і вже хотів був покропити нею спину бідному Петрусеві, як де не взявся шестилітній брат Педорчин, Івась, прибіг і переляканий ухопив рученятами за ногу, закричавши: «Тату, тату! Не бий Петруся!» Що його робити? У батька серце не кам’яне: повісивши нагайку на стіну, вивів того потихеньку з хати: «Якщо ти мені коли-небудь покажешся в хаті або хоч тільки під вікнами, то слухай, Петре, їй-богу, пропадуть чорні вуси та й оселедець твій, дарма що він уже двічі обмотується коло вуха, не будь я Корж Терен-тій, коли не розпрощається з твоїм тім’ям». Сказавши це, дав він йому легенького рукою стусана в потилицю, так що Петрусь, землі не чуючи, полетів стрімголов. От тобі й доцілувались! Опала журба наших голуб’ят; а тут і чутка по селу, що до Коржа почав стежку топтати якийсь лях, увесь у золоті, з вусами, з шаблею, з острогами, з кишенями, що бряжчали, як дзвоник од карнавки, що з ним паламар наш Тарас похожає щодня по церкві. Ну, звісно, чого ходять до батька, коли в нього чорнобрива дочка. От одного разу Педорка вхопила, заливаючись сльозами, на руки Йвася свого: «Івасю мій милий, Івасю мій любий! Біжи до Петруся, моє золоте дитя, як стріла з лука; розкажи йому все: любила б його карії очі, цілувала б його білеє личенько, та не хоче доля моя. Не один рушник змочила сльозами гарячими. Тоскно мені, на серденьку важко. І рідний батько — ворог мені: неволить іти за нелюбого ляха. Скажи ж йому, що й весілля готують, тільки не буде музик на нашому весіллі: а будуть дяки, замість кобзи та сопілки, співати. Не піду я танцювати з молодим своїм: понесуть мене. Темная, темная моя буде хата! з кленового дерева, — та замість бовдура хрест буде стояти на покрівлі!»

Наче закам’янівши, з місця не рухнувшись, слухав Петро, як невинне дитя щебетало йому слова Педорчині. «А я думав, нещасний, іти в Крим та Туреччину здобувати злота і з добром приїхати до тебе, моя крале. Та не бувати тому. Лихе око глянуло на нас. Буде ж, моя дорога рибко, буде й у мене весілля. Тільки й дяків не буде на тому весіллі: ворон чорний закряче, замість попа, наді мною; чисте поле буде моя хата: сиза хмара — покрівля моя; орел виклює мої карі очі: вимиють дощі козацькі кісточки, і вітер висушить їх. Та що я? На кого, кому жалітися? Така вже, видно, Божа воля, — пропадати так пропадати!» — та прямісінько й побрів до шинку.

Небіжчикова дідова тітка трохи здивувалась, побачивши Петруся в шинку, та ще об такій порі, коли добрі люди йдуть до церкви, і вирячила на нього очі, немов спросоння, як загадав він дати йому кухоль сивухи, трохи не з піввідра. Тільки даремне думав неборак залити своє горе. Горілка щипала його за язик, немов кропива, і здавалася йому гіркішою за полин. Та й кинув од себе кухлем об землю. «Годі тужити тобі, козаче!» — гримнуло щось басом над ним. Оглянувся: Басаврюк! От яка мармиза! Волосся — щетина, очі — як у вола. «Знаю, чого тобі бракує: ось чого!» Тут брязнув він з бісівською усмішкою шкуратяним, що висів при поясі, гаманом. Здригнувся Петро.

«Ге-ге-ге! Та як горить! — заревів він, пересипаючи на руку червінці. — Ге-ге-ге! Та як дзвенить! Але ж і роботу тільки одну загадаю за цілу гору таких

цяцьок». «Сатано! — закричав Петро. — Давай її! На все пристану!» Ударили по руках. «Дивись, Петре, ти наспів саме в час: завтра Йвана Купайла. Тільки цієї ночі раз на рік і цвіте папороть. Не взівай! Я тебе буду виглядати опівночі у Ведмежому байраці».

Я думаю, кури так