Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь

не хочеш біле своє личко на холод показати? Не бійся: нікого нема. Вечір теплий. Та коли б і нагодився хто, я прикрию тебе свитою, підпережу своїм поясом, загорну руками тебе — і ніхто нас не побачить. А якби й повіяло холодом, я притисну тебе до серця, поцілунками розігрію, шапку свою надіну на білі твої ніженьки. Серце моє, рибко моя, коралю мій дорогий! Виглянь на мить! Просунь крізь віконце хоч білую ручку свою... Ні, ти не спиш, горда дівчино! — вимовив він голосніше і так, неначе той, що засоромився раптової зневаги. — Тобі любо знущатися з мене, прощай!

Тут він одвернувся, зсунув набакир свою шапку і гордовито одійшов од вікна, тихо перебираючи струни на бандурі. Дерев’яна закрутка у дверях саме в цей час повернулася: двері зарипіли й одчинились, і дівчина на порі сімнадцятої весни, оповита сутінками, несміливо оглядаючись і не випускаючи закрутки, переступила поріг. У півпрозорій імлі горіли привітно, мов зірочки, ясні очі; блищали червоні коралі, — і від орлиних парубкових очей не сховалося навіть те, як сором’язливо запаленіло їй обличчя.

— Який же ти нетерплячий! — промовила вона до нього півголосом. — Уже й розсердився! А нащо вибрав такий час: люди купами сновигають саме по улицях? Я вся тремчу...

— Ой, не тремти, моя червона калиночко! Пригорнись до мене близько-близько, — говорив парубок, обіймаючи її; він одкинув бандуру, що на довгому ремінці висіла в нього на шиї, і сів разом із дівчиною біля хатніх дверей. — Ти знаєш, мені ж і годину тяжко тебе не бачити.

— А знаєш, що я подумала? — перехопила вона, задумливо втопивши в нього свої очі. — Мені все щось ніби на вухо шепче, що тепер уже нам не бачитись часто. Недобрі у нас люди; дівчата все поглядають так заздро, а парубки... Я примічаю навіть, що мати моя з якого часу пильніше наглядає за мною. •По правді сказати, мені веселіше в чужих було.

Туга якась перебігла їй на обличчі, як вона це вимовила.

— Два місяці тільки в рідній стороні і вже знудьгувалася? Може, й я надокучив тобі?

— О, ти мені не надокучив, — проказала вона, усміхнувшись. — Кохаю тебе, чорнобривий козаче. За те кохаю, що в тебе очі карі, і як глянеш ти — у мене наче на душі всміхнеться: і весело й хороше їй; що привітно моргаєш ти чорним вусом своїм; що йдеш улицею, співаєш і граєш на бандурі, і весело слухати тебе.

— О моя Галю! — скрикнув парубок, цілуючи й притискаючи її дужче до грудей своїх.

— Стривай! Годі, Левку! Скажи спершу, чи говорив ти з батьком своїм?

— Що? — сказав він, немов прокинувшись. — Говорив, що я хочу женитись, а ти за мене вийти, — говорив! — Та якось смутно озвалося в його устах те слово: «говорив».

— Та й що ж?

— А що ти з ним ізробиш? Удав старий хрін, як звичайно, глухого: нічого не чує, та ще й лається, що волочуся бозна-де, гульки справляю і пустую з хлопцями на вулицях. Та не тужи, моя Галю! Ось тобі слово козацьке, що таки умовлю його.

— Та тобі тільки аби слово сказати, Левку, — і все вийде на твоє. Я це по собі знаю: часом і не послухала б тебе, а скажеш слово — і несамохіть роблю, чого тобі хочеться. Глянь, глянь! — вела вона далі, поклавши голову на плече йому й звівши очі вгору, де синіло без кінця, без краю тепле українське небо, зап’яте знизу кучерявими вітами вишень, що стояли перед ними. — Глянь, он-он далеко мигнула зірочка: одна, друга, третя, четверта, п’ята... Правда ж, то янголи Божі повідчиняли віконця у своїх ясних хатках на небі та й дивляться на нас? Так, Левку? Адже це вони дивляться на нашу землю? Що, коли б у людей та були крила, як у птахів, — туди б полетіти високо, високо... Ой, страшно! Жоден дуб у нас не достане до неба. А кажуть, одначе, що є десь, у якійсь далекій землі, таке дерево, що шумить верховіттям у самому небі, і Бог сходить по ньому на землю вночі саме проти Великодня.

— Ні, Галю: у Бога є довга драбина од неба аж до землі. Її становлять проти Великодня святі архангели, і скоро Бог ступить на перший щабель, всі нечисті духи полетять стрімголов і купами попадають у пекло, і тим-то на Христове свято ні жодного злого духа не буває на землі.

— Як тихо колишеться вода, мов тая дитина в колисці, — казала далі Ганна, показуючи на став, похмуро темним кленовим лісом обставлений; верби оплакували його, потопивши в ньому жалібні свої віти. Мов нездужий дід, держав він у холодних обіймах своїх далеке, темне небо, обсипаючи крижаними поцілунками огняні зорі, які тьмяно миготіли серед теплого нічного повітря, немов прочуваючи, що незабаром з’явиться пишновеличний цар ночі. Біля лісу, на горі, дрімав із зачиненими віконницями старий дерев’яний дім; мох та дике зілля вкривали його дах; кучеряві яблуні розрослись перед його вікнами; ліс, обіймаючи своєю тінню, додавав йому дикої понурости; зарості ліщини стелились попід ним і скочувались до ставу.

— Я пам’ятаю, мов крізь сон, — сказала Ганна, не одводячи очей од нього, — давно, давно, як я ще була маленька й жила у матері, страшне щось розказували про дім цей. Левку, ти, певне, знаєш, розкажи!

— Бог із ним, зоре моя! Мало чого не наплетуть баби та люди нерозумні! Ти себе тільки розтривожиш, і не заснеться тобі спокійно.

— Розкажи, розкажи, любий, чорнобривий парубче, — казала вона, личком своїм притуляючись до щоки Левкової й обіймаючи його. — Ні, певне, не любиш мене, у тебе є інша дівчина. Я не боятимусь; я спокійно спатиму ніч. А тепер от не засну, коли не розкажеш. Буду мучитися, думати та гадати. Розкажи, Левку!

— Правду, видать, кажуть люди, що в дівчатах сам дідько сидить, їхню цікавість підбурюючи. Ну, то слухай же. Давно,