Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь

буханці пшеничні та маківники на меду!) знав гарно оповідати. Заведе, бувало, — цілий день не ворухнувся б з місця та все слухав би. Вже ж не рівня якому-небудь теперішньому балясникові, що як почне москаля везти1, та ще так, неначе йому три дні їсти не давали, то хоч берись за шапку та з хати. Як тепер пам’ятаю, — небіжка стара, мати моя, була ще жива, — як довгими зимовими вечорами, коли на дворі тріщав мороз і геть замуровував вузеньке віконце нашої хати, сиділа вона перед гребенем, виво-дячи рукою довгу нитку, колихаючи ногою колиску й приспівуючи пісню, котра й тепер наче чується мені. Каганець, миготячи й спалахуючи, немов чогось лякаючись, світив нам у хаті; веретено дзижчало, а ми всі, діти, у купку зібравшись, слухали діда, що за старістю не злазив уже більше п’яти років з печі. Та дивні речі про давню давнину, про наїзди запорозькі, про ляхів, про молодецькі діла Підковині, Півтора Кожухові й Сагайдачного, не брали нас за серце так, як оповідання про яку-небудь давню чудну подію, од яких завжди дрижаки йшли по тілу, а чуб ставав їжака на голові. Іншого разу так, бувало, настрахаєшся од них, що звечора все здається бозна-яким страховищем. Трапиться вночі вийти чогось із хати, то так і думаєш, що на ліжку твоєму вклався спатй виходень з того світу. І от щоб мені не діждати розказувати це вдруге, коли не здавалася мені часто зоддалік рідна моя покладена в головах свитка за скорченого чортяку. Та головне в оповіданнях дідових було те, що він зроду ніколи не брехав, і що, бувало, розкаже, то саме так воно й було.

Одно з чудних його оповідань перекажу тепер вам. Знаю, що багато знайдеться таких розумничків, що пописують по судах і навіть гражданської грамоти вчитають, які, коли б дав їм у руки простого Часослова, не розібрали б ні аза в ньому, а вискаляти на глум свої зуби — уміють. їм усе, що не розкажеш, — смішки. Отака невіра розійшлась по світу! Та чого, — от не люби мене Бог і Пречистая Діва! ви, може, навіть не повірите: раз якось заїкнувся про відьом — що ж? Знайшовся шибайголова, — у відьом не вірить! Еге, слава Богові, от я скільки вже живу на світі, бачив таких недовірків, що їм провозити попа в решетГ було легше, аніж нашому братові табаки понюхати; а й ті одхрещувались од відьом. Та приснись їм... не хочеться тільки вимовити, що такеє, нема чого про них і розводитися.

Літ — куди! — більше як сто тому, казав небіжчик дід мій, нашого села й не познав би ніхто: хутір — найбідніший хутір! Хаток із десять, не обмазаних, не вкритих, стирчало то тут, то там посеред поля. Ні тину, ні повітки путящої, де б поставити худобу чи воза. Так то ж ще багатії так жили; а подивились би на нашу братію, на голоту: викопано в землі яму — от вам і хата! Тільки по димові й можна було познати, що живе там людина Божа. Спитаєте, чого вони жили так? Бідність не бідність: тому що тоді козакував мало не кожен і набирав по чужих землях немало добра; а більше через те, що не було й чого заводити путящу хату. Якого народу тоді не вешталося по всіх місцях: кримці, ляхи, литвинство! Бувало так, що й свої набіжать гуртами та й луплять своїх таки. Всякого бувало.

У цьому-то хуторі з’являвся частенько чоловік, чи, краще, нечиста сила в образі людському. Звідки він, чого приходив, ніхто не знав. Гуляє, пиячить і враз зникає, як у воду, і чутки немає. Там, дивись — знову неначе з неба впав, швендяє по вулицях села, якого тепер і сліду немає і яке було, може, не далі, як сто ступінів од Диканьки. Назбирає стрічних козаків: сміх, пісні, гроші сипляться, горілка — як вода... Причепиться, бувало, до гарних дівчат: обдарує стрічками, сережками, намистом — аж дівати нема куди! Щоправда, гарні дівчата трохи вагалися, подарунки приймаючи: Бог знає, може, й справді вони через нечисті руки перейшли. Рідна дідова тітка, що держала в той час шинок при теперішній Опішнянській дорозі, де часто гуляв Басаврюк — так звали цю бісову людину, — саме й казала, що нізащо в світі не взяла б од нього подарунків. А проте, як же його й не взяти: всякого страх опадав, коли насупить він, бувало, свої щетинуваті брови і так блимне з-під лоба, що, здається, забіг би бозна-куди; а візьмеш, то другої ж ночі й волочиться в гості який-небудь приятель з болота, з рогами на голові, і давай душити за шию, як на шиї намисто, кусати за палець, коли на йому пер-стінь, чи там тягти за косу, коли вплетено в неї стріч-ку. Бог з ними тоді, й з подарунками тими. Та от біда — і одмовитися не можна: кинеш у воду — пливе чортячий перстінь або намисто поверх води, та й простісінько до тебе ж у руки.

У селі була церква, трохи, як пригадую, чи не святого Пантелеймона. Жив тоді при ній ієрей, блаже-ної пам’яті отець Опанасій. Примітивши, що Баса-врюк і на Великдень не ходив до церкви, надумався було покарати його, накласти церковну покуту. Так куди там! Насилу сам утік. «Слухай, панотчеі — гримнув той йому в одвіт, — знай краще своє діло, ніж маєш устрявати в чуже, коли не хочеш, щоб цапине горло твоє заліпили гарячою кутею!» Що робити з таким окаянним? Отець Опанас об’явив тільки, що всякого, хто спізнається з Басаврюком, матиме за кателика, ворога Христової церкви і роду всього людського.

А був у тому селі в одного козака, Коржа на прізвище, наймит, звали його люди Петром Безрідним; може, тому, що ніхто не зазнав ні батька його, ні матері. Титар казав, правда, що вони другого ж року померли з чуми; дідова ж тітка й слухати про це не хотіла і з усієї сили намагалася наділити його ріднею, хоч бідному Петрові була вона така цікава, як нам сніг торішній. Вона казала, що батько його ще й тепер на Запорожжі, був у неволі турецькій, натерпівся там мук і не сказати яких, і якимось уже чудом, перебравшись за євнуха, накивав п’ятами звідти. Чорнобривим дівчатам та молодицям мало було діла до рідні його. Вони казали тільки, що якби убрати його в новий