Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь

Так міркував сам із собою підпилий дядько середнього віку, танцюючи вулицею... — їй-богу, не так

танцюється гопак! Чого мені брехати? От, їй-богу, не так! Ану, гоп трала! Гоп трала! Гоп трала! гоп, гоп, гоп!

— Ото здурів чоловік! Хоч би ж іще хлопець який, а то старий кабан, дітям на сміх, витанцьовує вночі серед вулиці, — скрикнула перехожа літня жінка, несучи в руці солому. — Ступай мерщій до своєї хати! Пора спати давно!

— Я й піду, — сказав, зупинившись, дядько. — Я піду! Я не подивлюсь на якогось там голову! Що він собі думає, дідько бутисся його батькові, що він голова, що він обливає людей на морозі холодною водою, то й кирпу дере? Ну, голова, голова! Я сам собі голова! От убий мене сила Божа! Хай мене сила Божа поб’є! Я сам собі голова! От що, а не то що... — провадив він, підходячи до першої ближчої хати і спинившися перед вікном, мацкуючи пальцями по шклі і силкуючись налапати дерев’яну закрутку. Стара, одчиняй! Стара, мерщій, казано тобі, одчиняй! Козакові спати пора!

— Куди ти, Каленику? Ти ж до чужої хати потрапив, — закричали, сміючись, позад нього дівчата, що верталися з веселої вулиці. — Показать тобі твою хату?

— Покажіть, любі молодички!

— Молодички! А чуєте? — підхопила одна, — що за ґречний цей Каленик! За це треба йому показати хату... та ні, перше потанцюй!

— Потанцювать? Ой ви ж, химерні дівчата! — протяжно мовив Каленик, сміючись та киваючи пальцем і заточуючись, бо ноги його не могли вдержатись на однім місці. — А дастеся перецілувати себе? Всіх перецілую, всіх! — І він, бокуючи, пустився за ними.

Дівчата зчинили крик, перемішались; та потім, посмілівши, перебігли на другий бік, побачивши, що Каленик не з-як швидку ходу має.

— Онде твоя хата! — закричали вони йому, ідучи далі й показуючи на хату, що була значно більша за сусідні і належала сільському голові. Каленик слухняно поплентався в той бік, знову взявшись лаяти голову.

Але хто ж цей голова, котрий збурив такі невигідні про себе думки й балачки? О, цей голова поважна на селі особа. Доки Каленик дійде, куди прямує, ми, певна річ, устигнемо дещо сказати про нього. Все село, побачивши його, береться за шапки; а дівчата, щонаймолодші, віддають добридень. Хто б із парубків не захотів бути головою! Голові вільно навідуватися до всіх тавлинок; і кремезний дядько поштиво стоїть, знявши шапку, увесь час, поки голова порпається своїми грубими та зашкарублими пучками в його луб’яній табакерці. На громадському сході, чи громаді, дарма що влада його обмежена кількома голосами, голова щоразу бере гору і мало не з власної волі висилає, кого йому схочеться, справляти та рівняти шляхи чи рови копати. Голова понурий, суворий з виду й не любить багато говорити. Давно ще, дуже давно, коли блаженної пам’яті велика цариця Катерина їздила до Криму, був він обраний за провожатого; цілих два дні служив він на цій службі і навіть сподобився сидіти на передку поруч із царициним машталіром. І ще з того самого часу голова вивчився роздумливо та поважно понурювати голову, розгладжувати довгі вуси, що позакручувались униз, і зиркати соколиним поглядом з-під лоба. І з того часу голова, про що б тільки хто з ним не заговорив, завжди уміє звернути на те, як він ото віз царицю і сидів на передку в царській кареті. Голова любить інколи вдати глухого, а надто як почує те, чого б йому не хотілося чути. Голова терпіти не може франтівства: ходить завжди у свитці з чорного домашнього сукна, підперізується шерстяним кольоровим поясом, і ніхто ніколи не бачив його по-іншому вдягненого, опріч хіба того часу, як переїздила цариця до Криму, коли був на ньому синій козацький жупан. Але навряд чи вже хто на селі той час пам’ятає, а жупан лежить у нього в скрині під замком. Голова вдівець; та коло нього живе зовиця, котра варить йому обідати й вечеряти, змиває лави, підмащує хату, пряде йому на сорочки і всією господою заправляє. На селі подейкують, буцімто вона зовсім йому не родичка; але ми вже бачили, що є в голови багато недоброзичливців, радих про нього розпускати всякий поговір. Утім, може, це вийшло звідти, що зовиці завжди не подобалось, як голова заходив у поле, вкрите жницями, або до козака, в якого була молода дочка. Голова сліпий на одно око: зате друге око в нього враже і здалека може примітити гожу селяночку. Одначе він тоді тільки спрямує його на гарненьке личко, як розгляне добре, чи не дивиться звідкілясь зовиця. Але ми, мабуть, усе вже розповіли, що треба, про голову; а п’яний Каленик не дочвалав іще й до половини дороги і довго ще частував голову всіма добірними словами, які тільки могли спасти на лінивий та неповороткий язик його.

III

НЕСПОДІВАНИЙ СУПЕРНИК. ЗМОВА

— Ні, хлопці, ні, таки не хочу! Що за гульня така без упину? Як вам не набридне дуріти? Уже й так ославлено нас, буцімто ми бозна-які паливоди. Лягайте лучче спати! — Так казав Левко до розгульних товаришів своїх, які підбивали його на нові витівки. — Прощайте, братове! Добраніч! — і швидко пішов від них вулицею.

«Чи спить же моя ясноока Ганна?» — думав він, підходячи до знайомої нам хати з вишневим садком.

Серед тиші почулась тиха розмова. Левко спинився. Поміж деревами забіліла сорочка... «Що б це означало?» — подумав він і, скравшися ближче, сховався за дерево. Проти місяця висвічувалося перед ним дівоче обличчя... Це Ганна! Але хто ж отой високий чоловік, що стояв до нього спиною? Даремне придивлявся він: тінь огортала його з ніг до голови. Тільки спереду він був освітлений трохи; та одначе найменший крок Левка вперед загрожував неприємністю його викриття. Тихо припавши до дерева, намислив він зоставатися на місці. Дівчина виразно промовила його ім’я.

— Левко? Левко ще шмаркач! — говорив хрипко й неголосно високий чоловік... — Як я застану його коли в тебе, то добре намну йому чуба!

— Хотілося б мені знати, що це за шельма нахваляється нам’яти мені чуба! — стиха промовив Левко і витяг шию, щоб не пропустити