Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь

моє серденько, жив у цьому домі сотник. У сотника була дочка, ясна панночка, біла як сніг, як твоє личко. Сотникова жінка давно вже вмерла, і задумав сотник побратися з другою. «Чи будеш же ти голубити мене, як перше, батьку, коли візьмеш другу жінку?» — «Буду, доню моя; ще дужче пригортатиму тебе до серця. Буду, доню моя; ще гарніші даруватиму тобі сережки та намиста». — Привіз сотник молоду жінку у новий дім свій. Красна була молода жінка. Рум’яна та білолиця була молода жінка; тільки так же страшно глянула на свою пасербицю, що та аж скрикнула, її побачивши. І хоч би тобі слово за цілий день сказала сувора мачуха. Зайшла ніч; пішов сотник із молодою жінкою до своєї спочивальні; замкнулася й ясна панночка у себе в світлиці. Гірко їй зробилося; заплакала вона. Аж бачить: скрадається до неї страшна чорна кішка; шерсть на ній горить, і залізні пазурі цокають по помості. Перелякана панночка вискочила на лаву, — кішка за нею. Перестрибнула на лежанку, — кішка й собі, та як кинеться їй на шию та й ну душити. З криком одірвавши її од себе, кинула додолу; знов прикрадається страшна кішка. Стислося серце панночці. На стіні висіла батькова шабля. Схопила її та брязь по помосту — лапа з залізними лазурями відскочила, і кішка, заверещавши, зникла в темному кутку. Цілий день не виходила із світлиці своєї молода жінка; на третій день вийшла з зав’язаною рукою. Вгадала тоді бідолашна панночка, що мачуха її відьма і що вона їй врубала руку. Четвертого дня звелів сотник своїй дочці по воду ходити, хату мести, як простій мужичці, і заказав до панських покоїв заходити. Тяжко було сердешній; та нічого не вдієш, мусила чинити батькову волю. П’ятого дня вигнав сотник свою дочку босу з хати і скибки хліба не дав на дорогу. Аж тоді заридала панночка, руками біле лице своє закривши: «Занапастив ти, батьку, рідну дочку свою! Занапастила відьма й грішну душу твою! Хай тебе Бог простить; а мені безталанній, мабуть, не велить він жити на білому світі!..» І от глянь-но... Тут повернувся Левко до Ганни, показуючи пальцем на будинок: — Дивися сюди: он там, далі від дому, найкрутіший берег? З того берега кинулася панночка в воду, і не стало її на світі...

— А відьма? — боязко перебила Ганна, пильно дивлячись на нього стуманілими від сліз очима.

— Відьма? Баби старі вигадали, буцімто з того часу всі потопельниці виходили місячними ночами від панського саду грітися проти місяця; і сотникова дочка стала в них за найстаршу. Якоїсь ночі побачила вона мачуху свою біля ставу, кинулася на неї і з криком затягла у воду. Проте відьма й тут примудрилася: перевернулась під водою в которусь із потопельниць та через те й утікла від нагая із зеленого рогозу, которим хотіли втоплениці її бити. Ет, вір бабам! Кажуть іще, немов панночка щоночі збирає втоплених і заглядає поодинці кожній в обличчя, щоб ото пізнати, котра з-поміж них відьма; та досі не пізнала, і коли трапляється з людей хто, зараз силує його вгадувати, страхаючи, що як не вчинить по її, то вона його в воді втопить. Ось як, моя Галю, оповідають старі люди. Теперешній пан хоче ставити на тому місці винницю і навмисне задля того прислав винокура. Та стривай, чути гомін. Це наші повертаються з вулиці. Прощай, Галю! Спи супокійно й не думай про ті бабські вигадки!

По тій мові пригорнув її міцно, поцілував та й пішов.

— Прощай, Левку! — казала Ганна, задумано вдивляючись у темний ліс.

Величезний, огняний місяць почав саме пишно вирізуватись із землі. Ще половина його була під землею, а вже весь світ Божий виповнився якимсь урочим сяєвом. Став узявся іскрами. Тінь од дерев ясно стала вирізнятися на темній зелені.

— Прощай, Ганно! — пролунали позад неї слова з поцілунком разом.

— Ти вернувся? — сказала вона, оглядаючись; та побачила перед себе незнайомого парубка і одвернулася вбік.

— Прощай, Ганно! — почулося знову, і знов поцілував її хтось у щоку.

— От принесла лиха година ще й другого! — промовила вона сердито.

— Прощай, мила Ганно!

— Ще й третій!

— Прощай! Прощай! Прощай, Ганно! — і поцілунки засипали її з усіх боків.

— Та тут їх ціла ватага! — кричала Ганна, вириваючись із гурту парубків, що один поперед одного хапалися обіймати її. — І як їм не набридне безперестанку цілуватися! Скоро, далебі, не можна буде вийти на вулицю!

По цій мові двері з грюкотом зачинились, і тільки чути було, як вереснув у них залізний засув.

ГОЛОВА

Чи знаете ви українську ніч? Ой, не знаєте ви української ночі! Пригляньтесь до неї: з-посеред неба дивиться місяць. Безмежне склепіння небесне розгорнулось, розсунулось іще безмежніше. Горить і дише воно. Земля вся у срібному світлі; і дивне повітря віє і теплом і прохолодою, і млостю дише, і розливає океан пахощів. Божественна ніч! Чарівлива ніч! Нерухомо, натхненно стали ліси, сповнені мороку, і кинули велетенську тінь од себе. Тихі та спокійні ці стави; холод і морок їхніх вод похмуро оточені тем-но-зеленими стінами садів. Незаймані гущавини черемхи та черешень боязко простягли своє коріння в студені джерела і зрідка шепочуть листям, немов сердячись та гніваючись, коли прекрасний зальотник — нічний вітер, підкравшися зненацька, цілує їх. Увесь краєвид спить. А вгорі все дише, все все дивне, все урочисте. А на душі й безмірно й чудно, і рої срібних видив граційно виникають в її глибині. Божественна ніч! Чарівлива ніч! Аж раптом усе ожило: і ліси, і стави, і степи. Лунає величний грім українського солов’я, і здається, наче й місяць заслухався його посеред неба... Як зачароване, дрімає на пагорбі село. Ще більше, ще краще блищать проти місяця гуртами хаткй; ще сліпучіше вимальовуються з темряви низькі їх стіни. Пісні замовкли. Усе тихо. Статечні люди вже сплять. Де-не-де тільки світяться вузенькі вікна. Перед порогами лише декотрих хат запізніла сім’я сидить за пізньою вечерею.

— Та гопак же не так танцюється! Отож-то я дивлюсь, усе воно щось не теє. Що ж це розказує кум?.. Ану: гоп трала! гоп трала! гоп,