Місяць, обмитий дощем - Володимир Лис

Другої зруйнували Запорізьку Січ. З-поміж інших пішов далі, на захід, де між Південним Бугом і Дністром створили Бузьке вільне козаче військо. Під час російсько-турецької війни ці козаки стали на бік Росії. Головатий, тоді вже визнаний отаман, очолив здобуття фортеці Березань. Своєю відвагою і швидким розумом сподобався царському фавориту Григорію Потьомкіну, котрий любив називати себе «козаком Грицьком Нечесою». І у відповідь на слова «Якої нагороди хочеш за свої послуги, козаче?» сказав: «Чи не можна, ваша милосте, козаче військо відродити?» Ошелешений Потьомкін несподівано погодився клопотати перед царицею. Так 1788 року з’явилося «Військо вірних чорноморських козаків», у якому Потьомкін був «великим гетьманом», а Головатий став полковником.

Значення цього факту важко перебільшити. На турецьких землях ще існувала Задунайська Січ. Але то на чужій землі. А в Україні частина козаків була перетворена в кріпаків, а інші стали солдатами регулярної російської армії. Ліквідовано поділ Лівобережної України на полки й сотні. Саме слово «козак» витравлюють з народної пам’яті. А тут з’являється ціле військо!

1792 року Потьомкін помирає, і над існуванням війська нависає катастрофічна загроза. І тоді Антін Головатий відважується на, без перебільшення, героїчний вчинок. Їде до Петербурга і переконує владців і саму імператрицю, що військо треба зберегти. Воно може прислужитись, якщо не у своєму, то в інших краях. Скажімо, на щойно приєднаній Кубані.

Так з’явилося Чорноморське козаче військо. Але це ще не все. Головатий добивається, щоб військо пішло на Кубань не тільки з усією своєю зброєю, а й клейнодами, прапорами й хоругвами, «до яких козаки вельми звикли». І вони рушили. Тобто Головатий зумів не тільки зберегти залишки національних Збройних сил, а й символізував і забезпечив незнищенність серед українського народу, хоча б певної його частини, славетного й героїчного духу козаччини. Почалася саме українська колонізація Кубанського краю. Чорноморське козаче військо тривалий час мало права автономії, зберегло певні козачі вольності, а кубанські козаки аж до тридцятих років XX століття спілкувалися майже виключно українською мовою. Справді-бо, Головатий зберіг і повів за собою ту Україну, яка хотіла бути вільною й робила чужі землі своїми. Яка розсувала українські обрії навіть в часи бездержавності.

Все це геніальним зором і чуттям зумів побачити Тарас Шевченко. Як і те, що такі, як «завзятий Головатий», не вмруть, не загинуть, бо вони не просто бережуть думи і пісні (багато хто хотів би, щоб у нас тільки це й лишилося), а велич українського духу. Його зброю і символи. Славу України, для якої потрібні хоча б символічно пронесені зброя, клейноди і прапори, хоругви.

У радянські часи любили протиставляти «полум’яного поета-революціонера» Шевченка і «українського буржуазного націоналіста» Куліша. Насправді ж обоє були патріотами України. Тільки Куліш — просто гарним поетом, просвітителем, автором першого українського історичного роману «Чорна рада», а Шевченко — генієм з дивовижним геніальним чуттям і вмінням розказати не лише, за словами того ж Куліша, «про що промовляють нам наші могили», а й що значать в нашій історії ніби маловідомі імена і вчинки.

Один відредагований рядок…

Воля

Так виходить, що Пантелеймон Куліш опосередковано причетний не лише до поезій, а й до прози Тараса Шевченка. Відомо, що з квітня 1850-го по травень 1857 року Шевченко не написав жодного вірша. Зате в Новопетровському укріпленні з-під його пера вийшло аж 15 повістей (сам автор казав, що біля двох десятків) російською мовою. Вдумайтеся: за неповних сім років — п’ятнадцять повістей! Чи й більше. І це в умовах солдатчини!

Збереглося дев’ять повістей, п’ять у автора викупив, кажуть, той же Куліш і… спалив, бо вважав, що ці прозові твори, до того ж написані російською мовою, не гідні пера нашого національного генія. Мимоволі думається: «Добре, що хоч усіх не спалив». Інакше не прочитали б про подорожі Шевченка Україною (зокрема й Волинню), не знали б чимало цікавих фактів автобіографічного характеру. А що писав російською… Так жив (служив!) у російськомовному середовищі, до того ж у той час не було жодного українського часопису й видавництва, та й не приховував Тарас Григорович, що хотів хоч якихось грошенят своїм пером заробити. Хоча б на дорогу з неволі.

Не вдалося. Зате лишилися повісті не лише як факт прози Шевченка, а й свідчення його таланту не лише як поета й художника, а ще й прозаїка. Це особливо видно в перекладі повістей українською, що повертають справді їхню українську душу, зокрема в чудових перекладах прекрасного українського письменника і блискучого знавця мови Бориса Антоненка-Давидовича. Шкода, що до 200-річчя Тараса Григоровича виходили повісті в перекладах сучасних українських письменників, а не Антоненка-Давидовича.

Та найкращим, ну просто суперовим зразком Шевченкової прози для мене є його «Щоденник» («Журнал»). Читати його в перекладі Олександра Кониського за редакцією Анатолія Шевчука й із коментарями Валерія Шевчука — цілковита насолода. Це справді щоденник, не вимучений, не навмисний, а природний, щира розмова автора із самим собою, Богом і світом. І чудова проза! Тут я на сто відсотків згоден з Валерієм Шевчуком, який трактує «Щоденник» ще й як художній твір.

Але я хочу сказати про один з невеличких епізодів «Щоденника», твору, який загалом міг би, без перебільшення, бути названим автобіографічним романом. Це запис від 28 червня. На мій погляд, це чи не найпсихологічніший епізод в усій українській літературі взагалі.

Отож 28 червня 1857 року. Шевченко все ще в остогидлому Новопетровському укріпленні, рядовий окремого батальйону Оренбурзького піхотного корпусу. Але вже є звістка від графині Толстої з Санкт-Петербурга про «височайшее помилование», інші обнадійливі листи — Лазаревського, Еккер… Немає одного — офіційного паперу про звільнення поета від осоружної солдатчини. Саме очікуючи оту казенну бомагу, й починає Шевченко 12 червня вести свій «Журнал» («Щоденник»). Яким болем, аж гарячим від бажання давно очікуваної волі струмують записи! Як виглядає наш Тарас пароплава чи човна, воістину біле вітрило волі! Во-лі!!!

І тут трапляється ота мерзенна пригода. Шевченка викликають до коменданта фортеці Ускова. І той замість наказу про звільнення… Утім, процитуємо: «І комендант, замість привіту, подає мені якусь бумагу. Я був певен, що то наказ про моє визволення. Читаю і власним очам не йму віри. То було донесення комендантові від поручника Кампіньйоні, що нібито я, будучи напідпитку, заподіяв йому образу, вилаявши його в батька і в матір. Свідками сього стають і приїжджі офіцери».

Кампіньйоні просить і вимагає притягти рядового до відповідальності «по всей строгости закона» і негайно провести слідство. Даремно Шевченко пояснює, як було насправді. А насправді він просто відмовився пити з поручником і отими приїжджими його приятелями. У нього є свідки, що було саме так. Та що з того… Як каже комендант, «ви лише солдат, а він офіцер». І його свідки, точніше лжесвідки, — дворяни, офіцери. Комендант радить йти й, пересиливши себе, просити вибачення. Інакше він мусить дати хід наклепу, а там