Химера - Михайло Савович Масютко

коли поперед колони вихитуються руді слова на сіро-жовтій фанері — «Радость в зону». Таку бригаду в зоні «під вахтою» зустрічає оркестр. Оркестр складається з бубна, балалайки і скрипки. Боки бубна за відсутністю шкіри обтягнені брезентом, а на тому брезенті намальовано руського Ваньку і руську Маньку, які несамовито танцюють, підкидаючи ноги і розкидаючи руки. Цей малюнок доповнює несправжнього бубенного звука, видобутого з брезентової обтяжки. На скрипці всього дві струни, але горбатий скрипач добуває з них саморобним смичком якусь мелодію. А балалайка грає так, як їй належиться, хоч струни на ній з тросового дроту.

Коли оркестр програє похвальну мелодію, до передової бригади підходить начальник табору й говорить:

— Маладци, балабановци, маладци! Харашо патруділісь! Ну, а кто больше всех атлічілся? — питає він у бригадира.

— Ступаков, гражданін начальник, Ступаков! — відповідає йому хриплим шепелявим голосом бригадир.

— Маладєц, Ступаков! — каже начальник. А Ступаков ще вище піднімає вгору «Радость в зону» і проходить, не відриваючи погляду від начальника.

Коли начальника минули, Ступаков вибігає з колони й кидає «Радость в зону» під стіну вахти. Наглядачі не дуже ретельно роблять шмон балабановцям і поспішно знімають з них наручники. Всі балабановці розбігаються по своїх бараках, щоб швидше взяти свої ложки й миски, бо їм сьогодні за їхню відмінну роботу видадуть вечерю — вівсяну кашу в першу чергу. А начальник стоїть далі на воротях, де проходять бригади без «Радості в зону». Поглядаючи на бригадирів, він докірливо і погрозливо похитує їм головою.

Дніпряни, 1976

ПРЕМІЮВАННЯ ОДНИМ ГАРЯЧИМ

У цей день передовики виробництва особливо завзято працюють. Вони знають: сьогодні закінчується квартал, тобто три місяці, а в кінці щокварталу буває премія одним гарячим.

Це не те, що комусь пощастить іноді підхопити голівку оселедця, кинуту наглядачем під час перекуски, це й не березова кора, яку найспритнішим зекам вдається облупити під кухнею з щойно привезених колод. Це все-таки одне гаряче!

Передовики виробництва змагаються між собою, кожен з них плекає надію, що одне гаряче попаде йому.

Кому попаде одне гаряче передовики виробництва та всі зеки довідуються ще перед тим, як їх заженуть у зону. Премію дадуть передовику тієї бригади, яка йде попереду, і саме тому передовикові, який несе «Радость в зону».

Попереду йде бригада Балабанова, а «Радость в зону» несе Ступаков.

У цей день наглядачі поспішно роблять шмон і так само поспішно скидають з зеків наручники. Наказано не розбігатися, а стояти на місці, відступивши так, щоб могли підходити задні бригади. Належиться всім стояти, повернувшись до трибуни.

На трибуні, помальованій рудою фарбою, яка зроблена з тертої цегли, стоять начальник табору в повній своїй парадній формі й табірний лікар у білому халаті. Лікар тримає в руках тарілку, прикриту шматком білого полотна. Зверху полотна на тарілці лежить дерев’яна шпичка з півметра завдовжки.

Начальник режиму, опер, отрядні начальники стоять під трибуною, бо трибуна мала і всім на ній було б тісно. Трохи осторонь — оркестр: бубон, балалайка та скрипка, на яких струнами є сталисті дротики з троса.

Ось уже всі бригади, перетрушені й звільнені від наручників, стоять перед трибуною. З бригади Балабанова виводять Ступакова. На трибуну він виходить уже сам. Начальник табору виймає з кишені папірець і голосно, як досвідчений оратор перед багатолюдним мітингом, читає:

— За сістєматіческоє пєрєвиполнєніє норми виработку!.. за прімєрное павєдєніє!.. За атлічниє успєхі на палітзанятіях!.. За харошоє садержаніє пастелі і лічних вєщєй!.. Заключенний Ступаков!.. Прєміруєцца аднім, гарячим!!!

Відразу після цих слів оркестр, хоч не злагоджено, але завзято, грає туш, а начальник повертається до Ступакова і подає йому руку.

Під звуки оркестру лікар простягає начальнику дерев’яну шпичку, знімає з тарілки полотно і перед тисячею жадібних поглядів зеків парує одне гаряче. Це запіканка, виготовлена з перлової крупи, і кольором своїм вона нагадує олов’яний шріт.

Начальник шпичкою наштрикує запіканку, що формою нагадує трапецію, і простягає Ступакову. Ступаков хапає її в обидві жмені, поспішно запихає її в свій широко роззявлений рот, ніби боїться, щоб начальник не передумав та не забрав назад своє гаряче, і щелепи його починають працювати, як бетономішалка. Та недовго. За півхвилини він вирівнюється так, наче всередину йому загнали лома, і ковтає рештки запіканки, що застрягли в його горлянці.

А тисяча пар очей горить запальним заздрісним блиском і горлянки виснажених до краю дванадцятигодинною надривною працею людей ковтають голодну слину.

— Ра-а-а-зайді-і-ісь! — командує з трибуни начальник зони.

І зеки, похиливши голови, йдуть у свої бараки. Вони знають, що їм усім дадуть вечерю, але вони не наїдяться нею, а тільки роздратують свої органи травлення.

Дніпряни, 1976

«ПАМАЗАТЬ ЗЄЛЬОНКОЙ»
Чекістська панацея

Це також належить до винаходів «руської смикалки». Ну який лікар, у якій державі, дозволимо собі запитати когось, взявся б лікувати людей без медикаментів? Мабуть, у всьому світі такого лікаря нема. А ось у державі чекістів такі лікарі є. Вони лікують людей без медикаментів. Які наслідки? Не це головне. Головне те, що вони успішно виконують своє завдання. А завдання таке: бути насамперед чекістом, а потім уже лікарем. Так. Вони, ці лікарі—чекісти, лікують людей, але не всяких людей, а людей у чорних драних бушлатах, назву яким дано «зеки».

Як вони це роблять? Ось так.

У темному холодному коридорі приміщення, над дверима якого висить вивіска «Санчасть», товпляться «зеки» з надією попасти в кімнату, на дверях якої написано «Приємная врача». Ті, що, відповідно до черги, наближаються до цих дверей, скидають з себе свої чорні бушлати, кидають їх просто на підлогу й заходять до кабінету в чорних «зеківських» сорочках.

У кабінеті за столом сидить