Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь

червоним папером, що купила на ярмарку, і видивляючись в нього із зачаєною втіхою, — що зустрівшись тоді де-небудь з нею, — я нізащо не вклонюся їй, нехай собі хоч лусне. Ні, мачухо моя, годі вже тобі шарпати свою пасербицю! Швидше зійде пісок на камені і дуб, як та верба, у воду похилиться, ніж я схилюсь перед тобою! Та я й забула, ану, приміряю очіпка, хоч і мачушиного, чи прийдеться на мене!» Тут вона встала, держачи в руках дзеркальце, і, нахилившись до нього головою, трепетно йшла по хаті, наче боялася впасти, бачивши під ногами, замість долівки, стелю з накладеними під нею дошками, відкіль недавно полетів попович, та полиці, заставлені горшками. «Та що це я, справді, мов дитина, — скрикнула вона, сміючись, — боюся й ногою ступити!» І почала притупувати ногами, чим далі сміливіше; дивись і ліва рука її спустилася і вперлася в бік, і вона пішла в танець, побрязкуючи підківками, держачи перед собою дзеркало і наспівуючи улюблену свою пісню:

Зелененький барвіночку,

Стелися низенько!

А ти, милий, чорнобривий,

Присунься близенько!

Зелененький барвіночку,

Стелися ще нижче!

А ти, милий, чорнобривий,

Присунься ще ближче!

Черевик заглянув у цей час у хату і, побачивши, як його дочка витанцьовує перед дзеркалом, спинився. Довго дивився він, сміючися з цієї витівки своєї дочки, а та, замислившись, не бачила, здавалося, нічого; та коли почув знайому пісню — жижки йому затрусились; бундючно взявшись у боки, вийшов він наперед і пішов навприсідки, забувши про всі свої клопоти. Гучний кумів регіт примусив їх обох здригнутись.

— Ото хороше!^батько з дочкою завели вже тут са-мгі собі весілля! Йдіть-бо швидше: заручений прийшов!

При останньому слові Параска спалахнула яскравіше червоної стрічки на її голові, а безжурний батько її згадав, за чим прийшов він.

— Ну, дочко! ходімо мерщій. Хівря на радощах, що я продав кобилу, повіялась, — говорив він, боязко оглядаючись на всі боки, — повіялась купувати собі плахти та всякі рядюги, то поки не вернулась, треба все кінчати!

Не встигла Парася переступити за поріг хати, як почула себе в обіймах парубка в білій свитці, що з цілим натовпом люду дожидався її на вулиці.

— Боже, благослови! — сказав Черевик, єднаючи їм руки. — Нехай собі живуть, як вінки в’ють!

Тут почувся галас серед народу.

— Та нехай я лусну, як допущу до цього! — кричало подружжя Солопієве, та її з реготом одпихав натовп людей.

— Не казись, не казися, жінко! — говорив розважно Черевик, бачивши, що пара дужих циган тримає її за руки, — що зроблено, те зроблено; а переміняти я не люблю!

— Ні, ні! Цього не буде!.. — кричала Хівря, та ніхто не слухав її; декілька пар обступило нову пару і утворило навколо неї непробивну танцюючу стіну.

Дивне, невимовне почуття охопило б глядача, бачивши, як від одного змаху смичка музики, в семи-ряжній свитці, з довгими підкрученими вусами, все навернулось, по волі і з неволі, до одностайності і перетворилось в одну злагоду. Люди, що на похмурих їхніх обличчях, здається, вік не зринала усмішка, притупували ногами і посмикували плечима. Все кружляло. Все танцювало. Та ще дивніше, ще нероз-гаданіше почуття зродилось би в глибині душі від погляду на старих отих бабів, від древніх облич котрих віяло байдужістю могили і котрі вештались серед молодого, веселого, радісного народу. Безжурні! навіть без дитячої радості, без іскри притомності, що лише хміль, як механік свого бездушного автомата, примушує їх чинити щось подібне до людського, — вони тихо гойдали захмелілими головами, пританцьовуючи разом із звеселілим людом, не звертаючи навіть очей на молоду пару.

Гамір, регіт, пісня лунали тихіше й тихіше. Смичок завмирав, слабнучи і розгублюючи невиразні звуки в порожнечі повітря. Ще долинало відкілясь тупання, щось схоже на клекіт далекого моря, а невдовзі все спорожніло й заглухло.

Отак і радість, чарівна й зрадлива гостя, одлітає від нас, і марно самотній звук гадає висловити радість. У своїм відгомоні вже чує він сум і пустелю і дико прислухається до нього. Отак і веселі друзі буйної і вільної юності, поодинці, один за одним, губляться по світу і залишають, врешті, самотою старовинного брата свого. Сумно покинутому! І важко і журно тоді на серці, і нічим зарадити йому.

Вечір проти Йвана Купайла

Билиця, дяком ***ської церкви оповідана

Хома Григорович мав особливу примху: він тяжко не любив переказувати знов те саме. Бувало, часом, як допросишся в нього ще раз щось розказати, то, дивись, щось і викине новеньке або переіначить так, що й познати ніяк. Раз один з тих панів, — нам, простим людям, трудно й назвати їх — писаки вони не писаки, а от те саме, що перекупники по наших ярмарках: нахапають, напросять, накрадуть усякої всячини, та й випускають книжечки не товстіші за буквар щомісяця чи щотижня, — так один із тих панів і вициганив у Хоми Григоровича цю саме історію, а той зовсім і забув про неї. Тільки приїздить з Полтави той самий панич, у гороховому каптані, що про нього казав я і якого одно оповідання ви, гадаю, вже прочитали, — привозить із собою невеличку книжечку і, розгорнувши посередині, показує нам. Хома Григорович готовий уже був осідлати носа свого окулярами, та, згадавши, що він забув їх підмотати нитками й обліпити воском, мені передав. А я, як грамоту сяк-так розумію й не ношу окулярів, узявся читати. Та не перегорнув і двох сторінок, як він раптом спинив мене за руку.

— Стривайте! Спершу скажіть мені, що це ви читаєте?

Правду сказати, я був трохи збитий з пантелйку таким запитанням.

— Як то, що читаю, Хомо Григоровичу! Та вашу ж билицю, ваші ж таки слова.

— Хто вам сказав, що це мої слова?

— Та як же! Тут і видрюковано: дяком таким-то оповідана.

— Плюйте ж на голову тому, хто це надрюкував! Бреше, сучий москаль. Чи таке ж я говорив? Що то вже, як у кого чорт-ма клепки в голові! Слухайте, я вам зараз її розкажу.

Ми поприсувалися до столу, а він почав.

Дід мій (царство йому небесне! щоб йому на тім світі самі