Маринчина лялька - Зінаїда Валентинівна Луценко
– Я не хочу…
І раптом Петро Никифорович як гарикне грізно:
– Завтра ж мені приходь до школи!
Ще й рукою якось так махнув – я аж за стіну вхопилась. І Миросі теж зробилось лячно.
Іван того ж дня побіг до сусіднього села і купив книжки; у понеділок узяв сестру за руку і повів за собою в школу.
До школи Мирося ходила через подвір’я баби Надежди, у тої було дві дочки-близнючки, Миросині однокласниці, – Надя й Юлька. А далі – берегами, місточком через річку – вже і школа. Попід верби Мирося йде сміливо – Манька її вже не займає.
Минула осінь, настали холоди. Морозом скувало річку, хати аж по вікна позасипало снігом.
– Мамо! Нас сьогодні на лижах учили їздити! – вбігає до хати розчервоніла, захекана Мирося, і хвалиться мені: – Нас вчителька водила аж у ліс, аж до села А.!
– Аж так далеко?! – дивуюся, бо то й справді неблизький шлях.
– Дівчата всі назад йдуть, кажуть: у нас ноги болять! А я ще бігла б й бігла!
Вона й спати лягає, та все мене питає: і як же вони болять, ті ноги? От яка була здорова!
А на ранок у Миросі сів на оці ячмінь.
– Мамо! Завезіть мене в лікарню! – проситься вона в мене. – Я так хочу відпочити!
– То хіба ж у лікарні відпочивають? Там тільки хворі!
– А я чула, як дівчата розказували, що в лікарні люди можуть хоч і цілий день лежати по ліжках! От би і мені, хоча б день… Поспати на білій подушці, укритися справжнім одіялом…
Уроки Мирося робила тепер сама. Що там скажуть прочитати – сяде й прочитає. Вона й писала найкраще в класі. А найдужче Миросі подобалось, щоб вчителі її хвалили.
У четвертому класі почали вони вчити німецьку мову. Невідомі слова, гаркава мова – а Миросі все цікаво. Вона пильно-пильно вслухається у мову вчителя, шепоче за ним кожне слово, перепитує, а тоді як встане – слово в слово все й повторить!
Якось учитель дав додому завдання – навчитися читати великий текст, аж на півсторінки! Мирося моя тільки два рази прочитала – уже й вивчила увесь напам’ять!
Наступного дня вона сидить і тримає руку, махає нею над головою – аби учитель спитав і гарно розказати. А той, як на те, мовби не бачить тієї руки, не звертає на Миросю ніякої уваги, не питає. Зате ж інших… Кого тільки не підніме із місця, всі бекають і мекають, то вчитель поставить «два» або «три».
– Сідайте, неуки!
– А мене?! Мене спитайте!!! – кричить Мирося.
– Ну, читай, Кульчицька.
А вона – як ушкварить усе від початку й до кінця! Прострочила на одному подиху увесь текст.
– От як треба вчити! – каже вчитель. – Сідай, Миросю, «п’ять»!
Щоб на неї не сердились, Мирося береться підказувати. Лягає на парту й тихо шепче.
– Кульчицька! – кричить тоді учитель. – Зараз поставлю тобі за підказування «два»!
До кінця року Мирося вже так гарно говорить по-німецьки, що вчитель не може нахвалитись. Навіть дає додому читати німецьку книжку! А однокласники це чують, та й…
– Диви! Німці її батька вбили, а вона вчить їхню проклятущу мову!
Мирося моя гарно вчилась. А в тому році, як тільки зблиснуло сонце і потепліло, – попросилась на роботу.
Весною на колгоспному полі жінки й дівчата садили на насіння висадки буряків.
– Ганю, а можна, я піду з тобою?
Я це почула…
– Аякже! Йди, Миросю, заробиш цукру! – кажу, та ще й рада!
І моя Мирося йде. Вона навіть відпросилася із школи, пообіцяла вчителям, що вивчить все сама…
Спочатку Мирося кілька днів носила жінкам воду, а тоді стала разом із усіма садити. Брала копачку в руки, рила ямку, клала туди бурячка і притоптувала ногами.
А далі… Тепер уже їй носили воду! Мирося була справна трудівниця, займала рядок десь більше кілометра, а треба було пройти три-чотири. Вона ще й старалася зробити більше від усіх, і то не ради цукру – аби тільки похвалили!
– Миросю, може, пора вже й до школи? – якось перепинив свою ученицю на дорозі вчитель.
– Та я своє нажену! – відказує йому Мирося.
Учитель моїй
