Маринчина лялька - Зінаїда Валентинівна Луценко
Пошту у селі носив Дорош, він же був і секретарем сільради.
– Ось, – якось зайшов він у подвір’я, несе мені в руках газету, – Маринко, ти, може, не знаєш, куди свою Миросю везти поступати? Візьми газету, разом почитайте, може, щось і виберете. Бо мені твоєї дитини шкода, вона ж така розумна! Нехай би вчилась…
– Що ви мені, Дороше, оце даєте? Я ж читати геть не вмію, – я і до рук ту газету не схотіла брати.
– То я тобі так розкажу, ось послухай-но! Тут тільки й треба, що написати заяву, взяти свідоцтво, похоронку, та й усе. Мирося ж сирота, її ж кругом приймуть.
– А в що я її одягну? Що вона там буде їсти, га?
– Послухай мене, Маринко, таки візьмися за це діло! – настоює на своєму. – Зрозумій, ти не прогадаєш, бо твоя дитина буде вчитися і жити на повному державному забезпеченні! Ти тільки напиши заяву.
– А яку заяву? Хто її напише? Я ж вам кажу, що неписьменна!
– Гаразд! Я сам і напишу, ти тільки візьми дитину й завези.
– Куди ж я її повезу? – я зажурилась, аж руками себе по грудях вдарила. – Я ж нічого ніде не знаю!
– То я залишу вам газету?
– Не треба, Дороше, не залишайте, бо не буде ніхто її в нас читати. Оце тільки лежатиме й порветься, то краще заберіть.
На тому й окошилось.
А Миросі що? Мирося – ще дитина! Вона почула, що нікуди не треба їхати, та й радіє, що буде вдома.
Віра вже була всіма думками в Умані.
Володю батько аж до Одеси мав завезти, щоб вступати на військове.
Юлька з Надею готувалися поступати на вчительок – рідна тітка брала їх до Корсуня.
Маруся поїде у Черкаси…
– Але ж у селі залишається Уляна! – відказує, як хто зачепить, Мирося.
Уляна на одну ногу крива, то й пішла на короварню робити – до телят. Баба Марця відшкодувала трохи грошей, купила онуці резинові чоботи. А вони за тиждень порвалися, на підошві протерлась велика дірка. Уляна ходить, ноги у гною…
А Мирося із Галею через місяць після випуску пішли на цегельний завод: записались на роботу.
– Дівчата, ви з якого року?
– Із 1945-го, – каже Галя.
– Е, ні! – хитає головою маленький миршавенький дядечко із заплаканими очима. – Тут у нас така робота, що вас ще не можна брати, приходьте хоч років через зо три.
– Як?… Ми хочемо зараз! – каже Галя, бо їй дуже треба було грошей – на дорогу до Вінниці, вона мала туди їхати на навчання.
– Ну… Давайте тоді так: я запишу, що ви із 1942 року. Коли що, то скажу, що мені збрехали. Але не бійтеся, перевіряти ніхто не буде. А нам ще й зараз дуже треба робоча сила. Ви дівчата показні, здорові. То як?
– Записуйте! – каже Мирося, вона за останній рік дуже гарно підросла, стала вища від усіх однокласників.
І цілий місяць вони із Галею робили із глини цеглу, на широких лопатах садили її у піч, потім виймали, виносили на вулицю, складали в купи.
У цеху горить піч, дуже жарко, двері навстіж відчинені, протяги такі, аж здувало хустку із голови. У Миросі по обличчю погнало гулі, одна роздулася над губою, а інша – завбільшки з кулак – нависала над самим оком, заважала дивитися, свербіла.
– Треба її вирізати, – якось просить мене Мирося. – Візьміть, мамо, ножа, та й виріжте!
– Ні, не буду я нічого різати, боюся, це ж око, – не хочу й слухати.
То Мирося придумала: замотала півобличчя хусткою, та й таки біжить до цегельного заводу.
А тоді їй ще й продуло спину та скрутило шию набік…
Галя отримала зарплату і таки поїхала до Вінниці.
Уляну пожаліли, що вона кругла сирота, із колгоспу направили вчитися до Умані – на бухгалтерські курси.
А Мирося до кінця літа пасла колгоспні корови в Дубині.
У вересні пішла вона до сусіднього села і написала заяву у цукровий завод на роботу. Миросю взяли відразу ж, записали працівницею на кагатне поле.
І почалося… Восени машини везуть буряки до заводу, а Мирося визбирує за ними по дорозі ті, що погубились.
Ще нічого не заробила,