Химера - Михайло Савович Масютко

— налетять запорожці — визволять його з тяжкої неволі, вивезуть на тихі води на ясні зорі. Нема тепер такої милосердної сили, якою було Запоріжжя, їхня доля конкретно визначена. Вони приречені, як приречені хворі на проказу. Вони знають, що живуть, доки їхнє здоров’я не похитнеться, доки їхні тіла спроможні переборювати холод, голод і витримувати щоденну дванадцятигодинну каторгу. А далі — дорога відома: на сопках стоять скирти з трупів їхніх товаришів з пробитими черепами (дірка в черепі, яку пробивають молотом чекісти покійникам, це своєрідна довідка про те, що мрець справді мертвий). Вони лежать там безпечно, їх оберігає колимський мороз. А коли настане весна, на сопці вириють кілька шурфів, закладуть у них амонал, підпалять бікфордів шнур, — і амонал вириє могилу у вічній мерзлоті. Туди поскидають трупи і сяк-так закидають брилами мерзлої землі. Одна привілея для колимських соціалістичних рабів—їхні тіла ніколи не поточуть хробаки, не знищать тліннозгубні мікроби, вони у вічній колимській мерзлоті лежатимуть цілісінькі, тільки з пробитими чекістським молотом черепами, тисячі й мільйони літ.

У колонах стоять і справжні бандити, злодії, що потрапили до табору вп’яте або й ушосте. Чекісти навмисно перемішують повстанців з бандитами, щоб повстанці знали, що вони бандити не тільки зі слів чекістів, а й з оточення, в якому перебувають.

Перед колоною в’язнів стоїть у білому кожусі й сірих валянках чекістський начальник. Його оточує дюжина його підручних. Начальник тримає перед собою дошку зі списком в’язнів і вигукує їхні номери.

Ні прізвища, ні ймення чекісти за в’язнями не визнають. Номер — це їхнє ім’я і прізвище.

— Be — тріста сорок адін! — вигукує начальник.

— Єсть, гражданін начальнік, — відгукується з колони номер.

— Вихаді направо.

— Ґе — сємсот двадцать трі!

— Єсть, гражданін начальник.

— Вихаді направо.

— Те — двесті трідцать четирі!

— Єсть.

— Вихаді налево.

До того, що вийшов ліворуч, відразу кидаються підручні начальника, наказують закинути назад руки і спритно заковують його руки в кайданки. Він виявив непокору — не сказав «гражданін начальнік». Тепер він піде на роботу закований. Доки заженуть до місця праці, його руки посиніють від тиску залізних кілець, пальці затерпнуть від морозу. Всі в’язні про це знають, та гурт ліворуч більшає і більшає.

— Ке — п’ятсот двадцать сєм!

Ніхто не обзивається на виклик начальника.

— Ке — п’ятсот двадцать сєм!

Колона мовчить.

— Правєріть! — кидає своїм підлеглим начальник. Четверо кидаються оглядати колону з двох кінців по обидва боки.

— Он здєсь, товаріщ майор! — кричить один з них.

— Пятнадцать суток карцера! — виносить вирок начальник.

— Ясно вам Ке — п’ятсот двадцать сєм?!

— Не Ке, а Ка, сволоч ти мерзова! — відзивається на вирок Ка — п’ятсот двадцять сєм.

— Єшо п’ятнадцать суток! — на цей раз начальник дає наказ своїм підручним.

Двоє сержантів вихоплюють з колони зухвалого в’язня й, підштовхуючи в спину, женуть до карцера.

А Ка — п’ятсот двадцять сім, роззявивши щосили свою пельку, банітує найогиднішими словами начальника, його матір, його дітей, ложку, якою він їсть, і кружку, з якої він п’є.

Та начальник цього ніби не чує. Перед ним уже стоїть підготована до вигону колона на роботу. Ті, хто сказав «гражданін начальнік», стоять попереду з вільними руками. Ті, хто не сказав «гражданін начальнік», стоять ззаду з закутими руками.

Начальник оглядає колону, придивляється, чи на кожному в’язневі чітко написано номер, чи добре пришито латки з номерами.

— Бе — дев’ятсот сорок дев’ять! — говорить він, зупинившись перед одним в’язнем. — У вас номер на спіне неправильно прішит, нєвєрно. Сєводня же после работи ісправіть.

Оглянувши колону, начальник дає знак — і перед в’язнями розчиняються високі дерев’яні ворота з візерунками колючого дроту угорі.

Номерами позначені люди ідуть назустріч конвоїрам, що стоять з двох боків за ворітьми. Одні з них тримають автомати напоготові, інші утримують собак за поводи.

Дніпряни, 1976

Попереду йде бригада Балабанова, за нею бригада Рязанова. Це передові бригади. За ними сунуть бригади Іванова, Насєдкіна, Воровкіна, Тімофєєва.

Топчуть вони ранній сніг своїми кирзовими черевиками, ряботить трафаретними цифрами їхня одежа в сутінках ранкового світанку.

На променях ще не погашених електричних прожекторів між рядами, позначених трафаретом людей, хижо виблискують холодною крицею наручники. Проти злиденного лахміття цих людей наручники на них створюють незвичайний контраст. Це досконалий витвір техніки. Не зразу побачиш, треба добре придивитися, щоб прочитати дрібненько вирізані на наручниках три слова — «Made in USA».

Так. Це справді досконалий витвір техніки. Він не тільки гарно блищить, він гарно служить. Цей механізм — безвідмовний посібник чекістів. Він краще служить, ніж табірні «суки». Це вже не витвір «руської смикалки», це витвір славної американської думки. Забудеш про наручники на твоїх руках, сіпнеш руку, щоб погріти її в кишені, а механізм — клац — і крицева дужка міцніше обхопить твоє зап’ястя. Ще раз сіпнеш, ще раз — клац! — і дужка ще тугіше обхопить твої руки. Необачний в’язень прийде на роботу з набряклими темно-бурими руками.

Це американські капіталісти-бізнесмени постачають совєтським чекістам таку техніку, їм байдуже, кому стискатимуть руки їхні наручники. Що про це думати, коли чекісти платять за цю механіку чистим червоним золотом з Колими? Без наручників йде бригадир і той передовик виробництва, якому доручено нести вивіску-аркуш фанери, прибитої до держака, на якій написано назву бригади. Ця вивіска — не звичайна назва бригади. Вона може перетворитися у велику честь. На другому боці фанери фарбою, зробленою з тертої цегли, написано слова «Радость в зону».

Мало якій бригаді випадає честь йти з роботи з оберненою вивіскою,