Марія Стюарт - Стефан Цвейг

натякнути Дарнлі, як мало вона б образилась, якби він в усьому іншому не шкодив їй. Але страхітливий збіг обставин: Дарнлі не хоче жодної іншої жінки, він жадає її і тільки її, жалюгідний і бідолашний юнак із таємничою покорою і пожаданням чіпляється за сильну і горду жінку. Він ніколи не заграє до інших жінок, не може й не хоче торкатися жодної, крім однієї, що цурається його. Тільки це тіло робить його пожадливим і безумним, він ненастанно благає про свої шлюбні права, і що сильніше Марія Стюарт відштовхує його, то підступнішим і шаленішим стає його жадання, то догідливіше він знову підлещується до неї; жінка оплачує страхітливим розчаруванням свій прикрий поспіх, коли надумала надати шлюбну владу хлопчикові без самовладання й піднесеності, бо тепер, відчуваючи огиду до нього, пов’язана з ним зв’яз­ком, від якого годі врятуватися.

У цій страхітливій душевній ситуації Марія Стюарт поводиться так, як здебільшого й люди десь у такому ж безвихідному становищі: тікає від потреби вирішувати, ухиляється від відвертої боротьби, просто цураючись чоловіка. Хоч як дивно, майже всі біографи вважали за річ незбагненну, що Марія Стюарт не посиділа в спокої певний час коло ліжка дитини, а покинула, навіть не попередивши, замок і дитину вже через чотири тижні й поплила задля розваги на човні в Аллоа, маєток графа Мара. Насправді пояснити цю втечу найлегше у світі. Адже за ці тижні скінчився період поваги до жінки, що стала матір’ю, коли Марія Стюарт могла, власне, без ніякої причини відмовляти нелюбому чоловікові й не допускати його до свого тіла, а тепер він невдовзі знову підступатиме до неї, щодня і щоночі чинитиме тиск, а її тіло вже не хоче, її душа вже не може терпіти нелюбого коханця; отже, що може бути природнішим, коли Марія Стюарт тікає від його близькості, коли ставить між ним і собою простір і далечінь, коли надає собі зовнішньої свободи, щоб бути вільною в душі! Всі наступні тижні та місяці, все літо і аж до пізньої осені Марія Стюарт рятується цією втечею, мандрівками від замку до замку, від полювання до полювання. При цьому Марія Стюарт ще й шукає веселощів, в свої неповні двадцять чотири роки ця непоправна в Аллоа і всюди весело розважається, вдається до давніх маскарадів, танців і найрізноманітніших утіх, як і за днів Шастеляра та Ріцціо, марнує свій час, і це лише підтверджує, як швидко ця небезпечно безтурботна жінка забуває найтяжчі переживання. Одного разу Дарнлі зробив несміливу спробу вимагати своїх подружніх прав. Він їде до Аллоа, але його швидко спровадили назад і навіть не запросили заночувати в замку; в душі Марія Стюарт уже покінчила з ним. Почуття до нього спалахнуло, мов солома, і, мов солома, швидко згасло. Дарнлі, що його її закохана дурість зробила володарем Шотландії і господарем її тіла, став відтепер для неї помилкою, про яку неохоче думають, набридливим спогадом, якого хотіли б позбутися.

Дарнлі вже не беруть до уваги, але й у Мореї, браті, Марія Стюарт, незважаючи на все примирення, не дуже впевнена; Мейтленда, що його після довгих вагань теж помилували, вона вже не вважає за цілком надійного, але все-таки потребує кого-небудь, кому могла б беззастережно довіряти, бо для цієї імпульсивної натури все половинчасте й обережне, все стримане і сповнене вагань неможливе й чуже. Марія Стюарт може віддаватися лише повною мірою, може цуратися лише абсолютно, може або цілком довіряти, або анітрохи не довіряти. Марія Стюарт і як королева, і як жінка все життя свідомо чи неусвідомлено шукає протилежний полюс свого неспокійного єства: сильного, загартованого і надійно постійного чоловіка.

А після смерті Ріцціо Босвелл став єдиним, на кого вона могла покластися, Життя нещадно ганяло по світу цю сильну натуру. Як він ще був юнаком, зграя лордів вигнала його з країни, бо він відмовлявся укладати спілку з ними; він вірно аж до останньої миті захищав Марію де Ґіз, матір Марії Стюарт, від “Lords of Congregation” і чинив опір навіть тоді, коли справа католиків Стюартів була вже цілком програна. Але зрештою вороги стали надто могутні й змусили його покинути батьківщину. У Франції вигнанець одразу став командиром шотландської лейб-гвардії, ця почесна посада при дворі вдосконалила його манери, проте не ослабила стихійної первинної сили його натури. Але в Босвелла надто во­йовнича вдача, щоб він міг задовольнитися теплим місцем, тож тільки-но Морей, його смертельний ворог, піднявся проти королеви, він пливе через море і стоїть у боротьбі поряд із донькою Стюартів. А коли Марія Стюарт тепер знову по­требує помічника проти підданих-інтриганів, Босвелл охоче пропонує свою сильну і зміцнену латами руку. В ніч убивства Ріцціо він рішуче вискочив із вікна другого поверху, щоб надати допомогу, його обачність посприяла зухвалій втечі королеви, його войовнича енергія нагнала на змовників такого страху, що вони якомога швидше капітулювали. Досі ще ні­хто в Шотландії не служив Марії Стюарт краще за цього десь тридцятирічного відважного воїна.

Босвелл — постать, немов вирізьблена з суцільної брили чорного мармуру. Як і Коллеоне, його італійський брат-кондотьєр, він з енергійною викличною позою сміливо дивиться понад часом, це справжній чоловік з усією суворістю і брутальністю незмірної мужності. Він має ім’я прадавнього ро­ду — Гепберн, тож можна думати, що в його жилах тече й буйна кров вікінгів та норманів, тих грубих воїнів і грабіжників. Попри всю засвоєну культуру (Босвелл чудово розмовляє французькою мовою, любить і збирає книжки), йому властива природжена задерикуватість бунтівника проти бюргерської пристойності, несамовита жадоба пригод, характерна для hors la loi, людини поза законом, для романтичного корсара, яких полюбляв Байрон. Високий, широкоплечий, із надзвичайною фізичною силою, — важким дворучним мечем він орудує, немов легенькою шпагою, і сам стернує, ведучи корабель крізь бурю, — Босвелл завдяки цій фізичній упевненості набуває й чудової моральної чи, радше, аморальної відваги. Цей дужий і схильний до насильства чоловік не боїться нічого, йому притаманна лише мораль сильного: нещадно брати, тримати й обороняти. Проте його природна задерикуватість не має нічого спільного з ницою корисливістю і обрахованими інтригами інших баронів, що їх він, не знайомий із сумнівами, зневажає, бо вони завжди обережно сходяться в гурти задля своїх розбишацьких наїздів і боязливо ступають своїми шляхами в пітьмі. Натомість Босвелл не укладає ніяких союзів, ні з ким не об’єднується; сам, зарозумілий і викличний, він іде своїм шляхом повз закони і звичаї й кожного, хто наважується