Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність. - Айн Ренд
Ріарден спробував собі нагадати про небезпечність цієї теми. Але відчайдушний вереск найістеричнішої газетульки не викликав у нього жодних почуттів. Натомість щонайменша зміна в характеристиці ріарден-металу під час лабораторного дослідження спонукала тривожно зриватися на ноги.
У нього більше ні на що не було сил.
Він зіжмакав вирізку і жбурнув її в кошик для сміття. Відчував, що його накриває важелезна втома, якої ніколи не мав на роботі; виснаження підстерігало і заскакувало його саме тоді, коли відволікався на щось інше. Ріарденові здалося, що він не спроможний зараз ні на що, крім як упасти і заснути. Сказав собі, що мусить з’явитися на вечірці, що його родина має право вимагати від нього цієї поступки і що він повинен навчитися поділяти їхнє задоволення — не заради себе, заради них.
Він і гадки не мав, чому цей мотив його не спонукає. Впродовж усього життя, коли він був упевнений у правильності обраного вектора, бажання дотримуватися його з’являлося автоматично. Що з ним коїться? — дивувався Ріарден. Немилосердний конфлікт почуттів, нехіть дотримуватися правильних рішень — хіба це не формула морального занепаду? Визнавати власну провину, не відчуваючи нічого, крім холодної глибокої байдужості — хіба це не зрада рушіїв його життєвого курсу та його гордості?
Не гайнуючи часу на пошуки відповіді, він закінчив вбиратися — швидко і безжально.
Ріарден, не згинаючи спини, владно і неквапливо спускався сходами у вітальню. Висока постать із бездоганно-білосніжною хустинкою в нагрудній кишені антрацитового фраку, рухалася природно і чинно, як і належить великому підприємцю. Запрошені літні дами нестямилися з утіхи.
Ліліан чекала на нього внизу біля сходів. Аристократичні лінії лимонно-жовтої вечірньої сукні в імперському стилі підкреслювали граційність її тіла; вона мала вигляд режисера, цілком задоволеного дійством.
Ріарден усміхнувся — йому подобалося бачити дружину щасливою. Це хоч якось виправдовувало цю вечірку.
Але наблизившись до неї, він вражено завмер. Ліліан завжди зі смаком добирала прикраси, ніколи не зловживаючи кількістю. Проте сьогодні вона влаштувала справжню виставку: діамантове кольє, сережки з брильянтами, різноманітні каблучки та брошки. На тлі немислимої кількості цих коштовностей її руки і плечі здавалися неприродно оголеними. Лише на правому зап’ястку красувався браслет із ріарден-металу. Поруч з іскристими брильянтами він скидався на потворну цяцьку з копійчаного рундука.
Перевівши погляд від браслета на обличчя Ліліан, Ріарден побачив її очі: прищурені та зосереджені, вони немов дивилися в себе, намагаючись щось приховати.
Йому раптом захотілося здерти браслет з її руки. Натомість, підкоряючись бадьорому голосу, що вітав чергову гостю, він ґречно вклонився новоприбулій вдові з пісним обличчям.
— Людина? Що таке людина? Жалюгідна жменька хімікалій, наділених манією величі, — звернувся доктор Прітчетт до гурту гостей у протилежному кутку кімнати.
Потім узяв двома пальцями канапку з кришталевої тарелі; не кусаючи, цілою, закинув собі до рота.
— Метафізичні претензії людини сміховинні, — продовжив він. — Нікчемна дещиця протоплазми, нашпигована мізерними і вбогими концепціями та потворними емоціями, яка уявляє себе важливою! Як на мене, в цьому зосереджено все світове зло.
— Але, професоре, чиї, на вашу думку, концепції не вбогі, а емоції не огидні? — серйозно і щиро поцікавилася дружина власника автомобільного заводу.
— Немає таких, — мовив доктор Прітчетт. — У межах людських здібностей таких концепцій не існує.
Нерішуче втрутився молодик:
— Але якщо немає вартісних концепцій, то як нам знати, що ті, які маємо, — погані? За якими критеріями?
— Немає ніяких критеріїв.
Аудиторія мимоволі притихла.
— Філософи минулого були поверхові, — вів далі доктор Прітчетт. — На долю нашої доби випало по-новому визначити мету філософії. І ця мета полягає не в пошуках сенсу життя, а в тому, щоб довести відсутність будь-якого сенсу.
Симпатична дочка власника вугільної копальні обурилася:
— Хто може це стверджувати?
— Я намагаюсь, — мовив доктор Прітчетт. Останні три роки він очолював факультет філософії в університеті імені Патріка Генрі.
Виблискуючи своїми діамантами, до нього підійшла Ліліан.
Здавалося, що вираз її обличчя з м’яким натяком на усмішку, сконструював той таки перукар, який зробив їй зачіску.
— Саме пошук сенсу так ускладнює людське життя, — пояснив доктор Прітчетт. — Усвідомивши, що ми не маємо жодного значення для безмежного всесвіту, що жодна наша діяльність не є важливою і що байдуже, живемо ми чи помираємо, ми станемо значно… слухняніші.
Він стинув плечима і взяв іще одну канапку.
Присутній на вечірці бізнесмен здивовано мовив:
— Але ж, професоре, я лише поцікавився вашою думкою щодо законопроекту «Про урівнювання можливостей».
— А, ви про це? — недбало кинув Прітчетт. — Здається, я цілком чітко висловився, що підтримую його, адже я прихильник вільної економіки. А вільна економіка не може існувати без конкуренції. Саме тому ми повинні примусити людей конкурувати, щоб зробити їх вільними.
— Але ж, даруйте, хіба ви не суперечите сам собі?
— У вищому філософському сенсі — ні. Слід навчитись уникати статичних визначень старомодного мислення. У всесвіті немає нічого статичного. Все плинне.
— Але з погляду здорового глузду…
— Логіка та розум, любий мій друже, найпростакуватіші з усіх забобонів. Принаймні, це зараз загальновизнана думка.
— Але я не зовсім розумію, як ми можемо…
— Ви страждаєте від популярного оманливого переконання, що речі можна зрозуміти. Ви не усвідомлюєте того факту, що всесвіт — це немислиме протиріччя.
— Протиріччя в чому? — округлила очі дружина автозаводчика.
— У самому собі.
— Як… Як так?
— Шановна леді, обов’язок мислителя не пояснювати світ, а показати, що пояснити нічого не можна.
— Так, звісно… Але ж…
— Покликання філософії — не дошукатися знань, а довести, що знання неможливе для людини.
— Але якщо ми це доведемо, — втрутилася дочка власника вугільної копальні, — що тоді залишиться?
– Інстинкти, — побожно видихнув доктор Прітчетт.
В іншому кінці кімнати гурт людей слухав Бальфа Юбанка, який, примостившись на краєчку крісла, намагався триматися купи, бо в розслабленій позі його обличчя та постать мали властивість розпливатися по горизонталі.
— Література минулого, — розповідав Бальф Юбанк, — це лише дрібне шахрайство. Вона лакувала життя на догоду грошовим магнатам, яким, власне, і прислужувала. Моральні засади, свобода думки, досягнень, щасливий кінець, зображення людей як героїв — усе це зараз просо смішно. Наша епоха вперше наділила літературу глибиною, оголивши справжню суть життя.
Дуже юна дівчина у білій вечірній сукні сором’язливо запитала:
— Містере Юбанк, а в чому справжня суть життя?
— У стражданні, — відповів Бальф Юбанк. — У поразці та стражданні.
— Але… чому? Люди ж можуть бути щасливі… Бодай інколи… Хіба ні?
— Це хибна думка неглибоких натур.
Дівчина зашарілася. Багата жінка, яка успадкувала нафтопереробний завод, винувато спитала:
— Містере
