Ностальгiя - Василь Миколайович Шкляр
Сергій нервував.
— Ти шо, забув за нас? — спитав він голосно.
— Дарагой, ти будіш сирой шалік кушать? — озирнувся до нього кучерявий, посміхнувся, і було в тій посмішці щось нахабно-зверхнє і лакейське водночас. — Падажді, да?
— Принеси води! — сказав Сергій.
— Мінерал, да? — спитав кучерявий, і за його столом запопадливо засміялися, наче він кинув перчений жарт.
— Холодної, — процідив Сергій.
— Адін мінут.
Хлопчина встав і приніс їм три пляшки мінеральної, тут же відкрив, налив у склянки, і в його завчених рухах було те ж саме — лакейська зверхність.
— А чогось міцнішого нема? — спитав Сергій.
Хлопчина цмокнув язиком, крутнув кучерявою головою:
— Не паложено. Я б рад, но… нема. — І втупив очі в Настасю. — Єст харошій музіка, будім слушат?
— Тіки тихенько, — сказав Сергій.
— Інтім? — знов ця масна посмішечка.
— Давай, давай, — махнув рукою Сергій. — Роби своє діло.
Він пішов до буфету, ввімкнув магнітофон, і на стінах зашипіли потужні стереоколонки, потім з них полинули хрипкі голоси модного скандінавського квартету, володаря кількох золотих платівок, який, однак, не співав шведською мовою, майже усе англійською (певно, у них теж є свої проблеми, подумав Микола, за популярність і золотий диск можна закукурікати і захрюкати), проте у професійності їм не відмовиш, тут треба бути справедливим, а світ тільки й цінує діловитість і професіоналізм та ще… лакейство і зверхність.
Нарешті кучерявенький урочисто приніс на таці три шашлики, зняті з шампурів на тарілочки, политі соусом, притрушені молоденькою цибулькою, і тільки поставив їх на столі, як тут до акваріума прочинилися двері і зайшов його патрон, це відчувалось одразу, у кутку за столиком загули ще дужче, заторохтіли стільцями, вивільняючи йому найчільніше місце, ну, геть тобі як у закордонному барі або в середньовічному українському шинку, де бармен (чи шинкар) може (міг) підсісти до своїх завсідників і поблажливо перехилити з ними чарочку. Цей дебелий кавказець, обтягнутий «вареними» джинсами, які ще не дійшли в районні магазини, що торгують на лікарські трави, тут наївні люди (старші, звичайно) і досі думають, що ці джинси навмисне витирають цеглиною; так от, цей дебелий кавказець у джинсах-варенках поблажливо підійшов до місцевої компанії, але сідати не поспішав, спершу розглянувся на своє орендоване підприємство, помітив за столиком під плакучою стіною незнайому жінку, потім глянув на тих, хто сидить біля неї, і раптом його обличчя витяглося від здивування:
— Ар-р-р-а-а-а… Ду ес?[11]
— Єс ем[12]… — сказав Микола й підвівся, здивований не менше за Ашота.
Він не бачив його років шість; відтоді як Ашот пішов з київського бару (прогорів?), слід його загубився, і де-де, але тут Микола аж ніяк не сподівався його зустріти. Втім, із цим запитанням Миколу випередив Ашот:
— Ти звідки тут узявся, ара? — Він усе ще не вірив своїм очам, довго не випускав Миколину руку. — Ду ес, ахпер-джан, цавид танем.
Стояли як на кону, усі, нічого не розуміючи, дивилися на них двох, широко розкрила очі Настася, розгублено кліпав товстими повіками Сергій, притихла голосна компанія у кутку і спантеличено зиркала то на Миколу, то на свого кучерявенького друга, мовляв, поясни, що сталося, а кучерявенький і сам розкрив рота, нічого не міг допетрати, тільки одне повторював:
— Чьотко гаваріт па армянскі. Чьотко! Не армянін, а гаваріт чьотко, бля буду.
— Размік! — оговтавшись, крикнув до нього Ашот. — Бер іскакан хоровац![13]
Размік схопився, побіг у підсобку і приніс величезний таріль з рум’яною бараниною, потім поставив на стіл ще пляшку мінеральної і чомусь аж чотири порожні склянки, підсунув Ашотові стілець, а сам знову майнув до свого гурту.
Ашот налив у склянки, аромат шашлика змішався з горілчаним духом, і Микола здогадався, що оковита тут наливається у пляшки з-під мінеральної для конспірації, ще більшим дивом було те, що лився тут, як у середньовічному українському шинку, самогон, і Ашот, не криючись, пояснив, що він тут його бере по шість карбованців за півлітру, що він тут нікого не боїться, усі свої, а захоче — взагалі зараз зачиниться на ключ і вони робитимуть що завгодно, йому тут не указ ні міліція, ні прокурор, а тим більше якісь там жевжики, він боксер, ось бач — носа розплющили на першості світу. Ну, як тобі хоровац?
Шашлик таки заслуговував похвали, був приготований справді по-вірменському, м’ясо підсмажувалося разом з кістками, які, підпікшись, давали особливий аромат, та й не забувалася давня приказка: те, що біля кістки, завжди смачніше. Не вистачало тільки лавашу, печених помідорів і баклажанів, які вірмени нанизують на шампури разом із м’ясом.
— А ви почему не єдіте? — спитав Ашот у Настасі, і вона відповіла так само, як тоді, коли Микола запросив її на каву:
— А я взагалі не їм баранини.
— Вах, что будім делат? — зумівся Ашот. — Шоколад будіш, кофе будіш? А хатіш — будім ізжаріт етот риба? — показав на кам’яний жолоб з карасиками.
— Не треба, — сказала Настася.
— Ах, как жалка, мне проста абідна, что не треба.
— Ти що, вже розумієш по-нашому? — спитав у нього Микола українською.
— Разумію, я всьо разумію… Па рускі разумію, па армянскі разумію, па азербайджанскі, па турецкі, па курдскі, па какому хатіш, па такому і разумію. Это для мне чепуха, жалка, нет чем угастіт твой девушка.
— Це не моя дівчина, — сказав Микола.
— Не твоя? А чей — єго? — Ашот показав очима на Сергія, і під іншу хвилину, мабуть, наскочила б коса на камінь, але, слава Богу, Сергій уже перестав нервувати, сидів добрий і теплий — вихилив «мінералки», потім, переплутавши пляшки, такою ж «мінералкою» і запив. Тепер зосереджено вгризався у підпечену баранячу кісточку, й Ашотова балачка діяла на нього так само, як англійська пісенька шведського квартету.
— Вона нічия, розумієш? — сказав Микола.
— Вай, нічия, а ето даже я не разумію. Такая красівая девушка…
— Облиш, — перебив Микола вірменською. — Вона не з тих, і я прошу її не чіпати. Якщо
