Ностальгiя - Василь Миколайович Шкляр

— Еге ж, для кролів, — сказав Микола. — Я за японським гороскопом кролик, хіба ти не знав?

— Не забивай мені баки своїми японцями, ти, япона-мать, лучче розпалюй вогонь та печи картоплю, поки дівки прийдуть. Чи, мо’, спершу для хоробрості?..

Вчотирьох сиділи біля багаття, було так затишно, любо, пахло димком, печеною картоплею, пахло першими помідорами, літом, пахло холодною м’ятою, і нагідками, і чистою білою кімнатою, і лагідним вечором, який буває тільки раз у житті. Потім як не старайся, що не роби, а такого не повториться більше ніколи; палитимеш багаття, пектимеш картоплю, приспіють перші помідори, прийде лагідний вечір, як подих нагідки, але такого… такого більше не буде.

Дві кароокі жінки сидять навпроти тебе, притулившись одна до одної, дві долі, і жодна з них не твоя, але яке це має значення зараз, якщо, не маючи тебе, я завжди мав тебе…

Десь узялася зозуляста курочка, прибилася на людські голоси і вмостилася Настасі на коліна, Настася гладила її, таку тихеньку, принишклу, і сама тихо всміхалася, це вперше Настася так усміхалася, і всі це помітили, але вдавали, що так було завжди, і намагалися не сполохати того першого, ненавмисного усміху.

— Ти, Миколо, таки недогадливий, — сказав Сергій. — Тре було взяти у баби Марфи козеня, як давала. Це б засмажили шашличка, а то все юшка та юшка. Скіки тобі казать, шо найлучча риба — це мнясо. А козеня пошти те саме, шо й овечка, м-м-м.

— Я тут якраз згадував сьогодні шашлики, вірменські.

— Слухай, Сергійку, — озвалася Оля. — А чому б вам не поїхати у ту шашличну, що недавно відкрили в містечку? І Настасю візьміть, хай розвіється з вами.

— А ти?

— Я з дітьми побуду, — сказала вона, і Микола зрозумів, що Оля думає про сестру, про те, як би її розворушити, розбудити у ній ту Настасю, яку вона знала раніше, багато літ.

— Може, справді гайнемо? Я частую, — сказав Микола.

— Хіба нам погано? — спитала Настася.

Але Сергій уже загорівся.

— Шашлична те шо треба, і заправляють нею теж якісь приїжджі, грузини, чи шо. Я ше дивувався, як вони тут опинилися. Але шашлики роблять во! — це вони вміють, тут нічого не скажеш. Пам’ятаєш, Настасю, пивний бар коло автостанції? Отож його прикрили після указу, а ці зайняли, купують у колгоспах овець, ну, цей… кооператив затіяли. Тіки чого аж до нас прибилися, диво мені.

— Чи тобі не однаково? — сказала Оля. — Їдь уже, коли похвалився.

— Хіба мені шо? Завів моцика та й погнав. Гайда!

— Може, я перевдягнуся? — спитала Настася. — Чи так?

— Та так, — махнув рукою Сергій. — Ти й так гарна.

— Не слухай його, — сказала Оля. — Ходімо.

Дорога була вузенька, звивалася лісом, проте Сергій старався показати клас, і мотор стукотів на повну потужність, в обличчя бив вітер, і хвилин за десять вони вже в’їжджали в районне містечко, тихе, чепурне, ще не зіпсуте гігантами індустрії, можна сказати, аграрне містечко.

Переїхали місток (річка тут була зовсім вузенька, уже знесилена греблею електростанції, за якою розливалося чимале водосховище), і відразу за містком світився акваріум кафе. Сергій пригальмував, загнав мотоцикл у закутень, і вони зайшли до акваріума, поставленого тут із розумом, тямущими руками, — будівля була підігнана до природної скелі, ця прямовисна скеля правила за оголену задню стіну, із тріщин у камені сочилася вода, яка стікала вниз до гранітного жолоба — там плавала риба, не декоративна, а справжні карасики.

Людей, на диво, було зовсім мало, тільки в кутку за одним столиком сиділа молодь, правда, чималий тісний гурт, хлопці й дівчата, зодягнуті крикливо, з тим претензійним несмаком, на який здатні тільки відчайні провінціали, котрі пнуться до столичного рівня. У хлопців високо підголені скроні, потилиці під «бокс», дівчата з цигарками, усі почуваються тут із завсідницькою певністю, перекрикують одне одного, силкуються «штокати», не знають, бідолахи, що їхнє споконвічне «шо» вкорінилося вже і в Москві. Але що їм Москва і що їм Київ, тепер у райцентрах на лікарські трави продають «банани», «батанки», «кроси», продають таке, за чим у Києві не дотовпишся, правда, цього року трави у їхній області не збиратимуть (клятий Чорнобиль), але нічого, довідки на шмаття ще видають за мед, гарбузове насіння і, кажуть, видаватимуть за м’ясо. Вони, ці хлопці й дівчата, ця золота райцентрівська молодь, уже не знають, як посадити гарбуза, тим більше не вигодують бичка чи бодай овечку, зате на баранячих шашликах тямлять краще за тих, котрі це вміють робити, от і розберися, хто тут дурний, а хто розумний.

Микола, Сергій і Настася сіли за столиком біля гранітного жолоба з рибками, Сергій похмуро зиркав на гамірну компанію у кутку, не знав, куди притулити свої важезні кулаки, і видно було, що вони йому свербіли, бо дехто вже поглядав у їхній бік, поглядали, звичайно, на Настасю, і, як здавалось Сергієві, не так, як треба.

Микола й сам бачив її ніби вперше, надворі скинула куртку, в якій ховалась од вітру на мотоциклі, і тепер сиділа у вечірній сукні бузкового кольору, з оголеними тонкими руками, плечима, де легенька засмага переходила нижче у цнотливу білизну, на ній були сережки з камінчиками, теж бузковими, александритовими, і Миколі ввижалося, що й Настасині очі відсвічують бузковим фіолетом. Вони, Настасині очі, мабуть, міняються залежно від освітлення, як і отой камінь александрит, що то світліє, то наливається темним бузком.

— Ну, де вони там? — нетерпляче сказав Сергій, дивлячись басом у бік буфету, за яким нікого не було, тільки виднілися прочинені службові двері, і, либонь, звідти ішов приємний і дражливий запах підпеченої на жару баранини. — Їх двоє тут. Один, видно, за старшого, бо дуже пихатий, ніколи не подає сам на стіл. А другий таке як прислужник у нього, все робить, бігає, слуха, що той скаже. Та он же він. — Сергій підняв руку, підкликаючи ще молодого зовсім, кучерявого хлопчину в коротенькому, до пупа, білому, але вже зашмуляному халатику.

— Адін мінут, — сказав він. — Єщо адін мінут — і будіт гатов. Вам сколко?

Сергій показав йому три пальці.

Хлопчина кивнув, і сховався