Ностальгiя - Василь Миколайович Шкляр

Я вилетів надвір, одразу впізнав поета в українській вишитій сорочці, ми обнялися.

— Яким чудом, Максиме Тадейовичу?

Він світився лагідною і трохи іронічною усмішкою:

— Ти такі чудасії пишеш про Вірменію… Гори, козулі, ведмеді, слони! Я не втерпів, вирішив подивитися своїми очима.

— Ну, про слонів… це перебільшення. У нас їх немає.

— Невже?

Ми засміялися.

Пообідали. Максим Тадейович хвалив наші страви і перепитував їхні вірменські назви.

— Як по-вашому буде «шашлик»?

— Хоровац. Але це ще не хоровац, Максиме Тадейовичу, справжній шашлик ми засмажимо в Араратській долині. Хочете, зараз же поїдемо на природу.

— Оце інша річ, таким я тебе й уявляв, — сказав Рильський.

Я відразу скликав своїх друзів-мисливців, під’їхали письменники і побожно дивилися на варпета, ладні їхати з ним на край світу. Не гаючись, ми подалися до Араратської долини.

Зупинилися біля Айгр-озера. Стояла спека, і перната дичина поховалася в прохолодному очереті, ніде не видно жодного птаха.

Поки ми думали-гадали, де б його краще пополювати, Максим Тадейович уже роздягнувся і складав вудочку, яку, видно, прихопив ще з Києва.

— Де тут краще закинути? — спитав він.

— Чекайте, Максиме Тадейовичу, є ж кращі місця, не поспішайте, встигнемо.

— Риболовлю він любить шалено, — шепнув нам вірменською поетів секретар Ваган Маміконян.

— На світі немає нічого цікавішого за риболовлю, — підтвердив Рильський, ніби зрозумів Вагана. І, закинувши вудку, сів на березі, опустив у воду босі ноги. — Ух, яка холодна.

— Ця вода тече під землею з вершин Арагацу.

Його мрійливий погляд поволі, як тиха річка, пробігав долиною.

Ні, так не годиться. Наш гість тут нічого не зловить, треба його чимось зацікавити, поводить, показати. Показали водогін, що жене води Севану на спраглі поля, повели в колгосп, де розводять нутрій.

— То у вас і нутрії водяться? — глянув на мене Максим Тадейович.

— Із Аргентини привезли.

— Гм… чудові… чудові тваринки… А де тут у вас добре ловиться риба?

Ні, це заядливий рибалка, і більше нічим не задуриш йому голову. Неподалік протікала невеличка річечка. Поет і тут мерщій закинув вудку і поринув у свої думки. Потім увесь напружився — щось торкнуло поплавець.

— Ваган-джан, — попросив я Маміконяна, — розваж трошки гостя, поки ми щось придумаємо.

— Яке «трошки»? Тепер він може сидіти тут до ночі і навіть не помітить, є ми чи зникли.

— Ну добре… Тоді, — звертаюсь до шофера, — підкинь мене до ринку, щоб нам не довелося червоніти.

Ми помчали до Гоктамберяна, купили все, що треба, і швидко вернулись назад. Рильського застали в найкращому гуморі — впіймав невеличкого сазана.

Ми насилу відірвали його від річки, але повели в таке місце, де можна було забути і риболовлю, і все на світі. Це зрозуміє тільки той, хто хоч раз побував у зелених садах, що розкинулися на південному схилі Арагацу. Угорі сіріли вигорілі на сонці скелі, а внизу між пагорбів жебонів струмок, над яким світилися запашні лохи. На виноградних лозах наливалися солодким соком золоті грона, під вагою персиків дерева схилялися перед Араратською долиною. Чарівним здається цей світ зелені і плодів, особливо тоді, коли там, угорі, бачиш мертве голе каміння. Пробіжить погляд од сірих скель до садів, і по-новому розумієш силу і радість життя. Ні з чим не зрівнянний український степ, описаний Гоголем, де, мов те море, хвилюється тирса, вершник потопає у ній разом з конем; немає рівних розкішним лісам України, немає нічого кращого за її одягнуті в зелені жупани пагорби, що вишикувались уздовж Дніпра, однак… в Україні немає мертвих, безживних місць, які б своїм похмурим лютим сусідством підкреслювали всю красу цього зеленого буйного світу.

Немає мертвих місць…

Стояв старий поет на кордоні між життям і смертю, на березі струмка, і мовчав у задумі, схиливши сиву голову перед Араратом. Перед сивоголовим Масісом.

Ми теж зупинились, примовкли, щоб не заважати йому думати. Знали, що тільки заради цієї хвилини Рильський міг приїхати з Києва до Вірменії.

Він стояв край Араратської долини, біля підніжжя Арагацу, а погляд його біг до Масісу, і поет шепотів слова свого серця, які, я певен, вилилися у його «Сонет Вірменії».

Крізь темряву віків, як світоч невгасимий,

Жадобу вольності ти гордо пронесла;

Коли й терни вились навкруг твого чола,

Безсмертний спів лунав над горами твоїми.

А потім було оте полювання з мисливцем-снайпером Хосіком, котрий підстраховував Рильського. Якби поет дізнався про це, то, мабуть, похитав би сивою головою і сказав: «От як пожартували наді мною ці хитрі вірмени…»

Ні, це не хитрість, Максиме Тадейовичу, це те, що в нашому краю мовлено приказкою: «Щоб друг не вдарив шапкою об землю». Це один зі звичаїв вірменських мисливців. Далебі, є речі, вищі за звичайну ясність.

…Полум’я пригасло, і замість диму в повітрі почувся запах хоровацу — смаженого шашлика.

Він сидів навпочіпки коло вогню, схожий на звичайного хлібороба, знімав шампури з-над жару, вдоволено прицмокував губами, жартував і, здавалося, молодів, молодів…

Почувши про Рильського, сходилися до нас селяни (адже його у Вірменії знають у кожному селі), несли кавуни, дині, лаваш, помідори, перець, хто чим багатий, те й ніс, щоб вшанувати знаменитого поета. І дивувалися, що він такий же простий, як і вони, серед них поет справді ставав хліборобом, говорив про врожай, дощі та засуху, про овець і корів, про сади, та найбільше про виноград — сидів під персиковим деревом і тримав проти сонця важке гроно, лічив у прозорій виноградині зернятка.

— Цей незрівнянний сад… Це сяйво винограду… Ці люди… — шепотіли його вуста. — І сивоголовий патріарх Арарат. А ластівка… Бачите в небі ластівку? Така ж, як і в нас, в Україні. Як по-вашому «ластівка»?

— Ціцірнак.

— Барев дзес, ціцірнак! — гукнув він. — Здрастуй, ластівко!

Сохла біла кімната, Настася пішла до річки скупатися, і тоді нагодився Сергій і сказав, що не завадило б справити вхідчини. Був з отим лозовим кошичком, у який любив рвати кролям траву (кошичок із «секретом»), але цього разу ні від кого не ховався, сказав, що Оля з Настасею теж посидять із ними, бо як же це так — хата уже як нова, а Микола такий недогадливий, зовсім забув про