Ностальгiя - Василь Миколайович Шкляр
— Добре, добре, вибач, — сказав Ашот. — Я думав, це для неї буде приємно. Більше не буду, ахпер, цавид танем. — Він приклав до грудей руки. — Давай за зустріч. — Потім простяг свою склянку до Сергієвої: — Слиш, друг, давай за знакомство!
— М-м-м, — сказав Сергій, уплітаючи шашлика, й охоче пристав на Ашотову пропозицію. «Мінералка» йому, вочевидь, смакувала.
— Ара! — знов перейшов на вірменську Ашот. — Я ж маю чим пригостити дівчину. Є сувенірна пляшечка «Ахтамару». І лимонний сік. Миколо-джан, якби знав, що зустріну тебе, то приберіг би більше, ти вибач.
— Нічого, — сказав Микола. — Я не гордий. А для Настасі постав, будь ласка, хорошу касету, якщо маєш.
— Маю, я все маю, — підвівся Ашот. — Коли їхав сюди, то запасся навіть українськими записами. Ротару поставити?
— Можна, давай.
Ашот відійшов, а Настася раптом спитала:
— Ти замовив для мене Софію Ротару?
— Так. А ти як здогадалась?
— Я зрозуміла «Настася» і «Ротару».
— А я ні бе, ні ме, ні кукуріку, — раденько сказав Сергій, усміхаючись аж до вух. Щоками його розлився такий рум’янець, що можна було припалювати сигарету.
— Ти ж за кермом, — сказала Настася.
— Тю-у! Я й забув. Микола ото як заджеркотів не по-нашому, то в мене усе вилетіло з голови, Ну, думаю, шпіон.
Шведи умовкли, потім з колонок полинув голос Ротару, полинув її давній «Сизокрилий птах», і з почуттям виконаного обов’язку підійшов Ашот і, галантно вклонившись, поставив перед Настасею склянку з коктейлем.
До акваріума зайшла ще якась парочка, присусіджувалася до ґурту, проте Ашот у той бік не повів і бровою.
— Давай, друг, — підохочував він Сергія. — За дружбу, да? Давай, Микола, і ти, Наста, ето можно, ето, что я тібе наліл, пйот толко каралєва Англії. Папробуй, не абіжай. Шашлик Размік єщо прінесот, кушай, Сергей. Помні, что ти в гостях у Ашота. Ето не кафе, ти у міня в гостях, понял? Самий лучшій шашлик армянскі, самий лучшій коньяк армянскі, запомні. Лучшіє футболісти кто? Мунтян, Паркуян, Іштоян… Марадона, думаєш, кто? Мурадян, вот кто такой Дієго Марадона, запомні. А д’Артаньян?
Сергій з усім погоджувався, кивав головою, наче знав це давно й без Ашота, потім примружив око, прицілився і, хоч був напідпитку, вліпив, як сказав би Білоножко, в самісіньку «десятку».
— А моя фамилія знаєш як? — вигукнув він. — Посміян!
— Вах, — ляснув себе по лобі Ашот. — Я же віжу, что нос у тіб’я арліний. За тіб’я, Сурен Посміян! Ду гай ес, гішір![14]
— Поїхали, — погодився Сергій.
Із кам’яної стіни скапувала підземна вода, карасики тицялися носиками у стінки жолоба, і надривала душу ще зовсім молодесенька Софія Ротару, яка співала одну з найкращих своїх пісень:
О сизокрилий птах,
Ти моє серце поніс вдалечину,
Лишив мене саму
Зустрінути весну.
— Я хочу танцювати, — сказала Настася. — Можна ще раз цю пісню? — дивилася на Миколу ожинно-темними очима.
Ашот підхопився, відкрутив назад касету, потім підійшов до вхідних дверей, замкнув їх ізсередини (виявляється, у цих дверях був ще й внутрішній замок), після чого підійшов до Миколи і з якоюсь дикою урочистістю, незрозуміло навіщо, вручив йому ключ.
— Танцюйте хоч і до ранку, — сказав він.
Микола розгубився, не знав, що робити з тим ключем, якась невиразна думка майнула йому, намагався її упіймати, і враз пригадався Говік: чи не з такою урочистістю вручав йому ключ від порожнього сарайчика товариш Стаколоз?
О сизокрилий птах,
Полинув вдаль на ста семи вітрах…
Він узяв Настасю за руку і відчув, що вона холодна, вони відступили трохи убік і пішли в повільний танець, їхні душі теж кудись линули, линули, вони ставали крильми одного птаха, Микола пригорнув Настасю ближче, торкнувся щокою її волосся, відчув її дихання і кінчик холодного носа і ще відчув, що вона злегенька тремтить, але не від жаги, а від холоду, від якоїсь зноби, і він зрозумів, що то тільки їхні душі полинули вдалеч крильми одного птаха, а самі вони, тіла їхні, швидше нагадують отих рибок, що розгублено снують по камінному жолобу, натикаючись холодними носиками на слизькі стіни.
Та рветься із грудей
Лише палкої пісні туга,
Як ронять вишні білий цвіт
На білий світ.
А ще він побачив, що оті хлопці й дівчата, які тислися в кутку за одним столом, теж пішли парами до танцю, пісня стерла з їхніх облич лакейсько-зверхні маски, були ці хлопці й дівчата притихлі, трошки погорблені і красиві, і їм пасували «банани», «батанки» й «кроси», їм личили б і «варені» джинси, якби не доводилося вимінювати їх на квіти і трави, на власні душі, якби не доводилося позичати до того ще й чужих звичок, слів, почуттів.
Тьмаво світилось присмагле Настасине плече, та смага переходила нижче у білизну, і він одвів очі, глянув їй у лице і відчув у грудях м’ятний холодок ще не усвідомленого страху, страху від того, що вона й тепер вгадує його думки, і це може їх порізнити.
Скінчилася пісня, він поцілував Настасі руку і повів її до столу, струшуючи з себе напругу, і раптом їм обом стало весело, Микола не витримав і засміявся, бо то справді було кумедне видовисько: Ашот, викидаючи вгору вказівного пальця і приплющивши очі, вигукував щось про Сальваторе Адамо — Саркіса Адамяна (?), про видатну французьку співачку Розі Армен, «ара, ти слушай, Армен, Розі Армен, шерше ля фам, еллі, цавид танем», — а Сергій, сердега, поклав свою голову на руки і спав сном праведника, спав з чистою совістю, виморений нічною зміною в автопарку, Ашотовою гостинністю і завеликою дозою нової і дещо незрозумілої для нього інформації.
— Це добре, — сказала Настася. — Нехай поспить, я вже думала, що нам доведеться вертатися пішки.
— Барі гішер, інкер Посміян[15], — розчаровано зітхнув Ашот і потер свого плескатого носа.
Хтось постукав у двері, Ашот поволеньки озирнувся, потім узяв у Миколи ключа і знехотя пішов одчиняти. Спершу ледь-ледь відхилив двері, подивився у щілину, тоді покрутив головою: «Закрито», — але там хтось умовляв, просився, щось обіцяв, і Ашот таки впустив миршавого чоловічка із собачою запопадливістю на одутлому лиці. Під пахвою він тримав якусь незвичайних розмірів книгу в коричневих палітурах.
— Нет, нет, — сказав
