Ностальгiя - Василь Миколайович Шкляр

На прощання Іван сказав:

— Покажи мені свій сценарій. Може, я чимось допоможу. Я, правда, і сам безправний, але… поговоримо.

Після того вони не бачилися.

Коли Микола повернувся з лісу, у дверях стримів пухкенький конверт. Лист? Може, нарешті від мами?

Ні, від Говіка.

«Добра тобі, брате! — писав Говік виразними, майже друкованими літерами, які винайшов для вірменів півтора тисячоліття тому Месроп Маштоц. — Бачиш, і там я тебе знайшов, і знайду де завгодно, куди б ти не заховався, бо не має права забути брат брата. Як ти там?

Щодо мене, то ти не повіриш, з якими труднощами і невіглаством довелося зустрітися, і найприкріше те, що зовсім не з тими труднощами, яких я шукав і на які йшов свідомо. Чорнобиль своїм жорстоким рентгеном висвітив усі наші болячки, невігластво і свинство. Виявилося, що я тут нікому не потрібний. Мене прийняв якийсь товариш Куценко. Це вже в Поліському. Подивився виписку з моєї трудової книжки, відпускний лист, вислухав з усмішечкою, що я приїхав добровільно, працюватиму без оплати скрізь, куди пошлють, потім чемно похитав головою і сказав, що ні, цього не може бути, взяти мене на роботу вони не можуть. Тоді, кажу, дайте мені такий папір, що ви мені відмовляєте, і я поїду з ним у Київ, прямо в ЦК. Там тобі скажуть те саме, відповів Куценко. Так що, дорогенький, спасибі тобі велике, їдь додому, і приємної тобі відпустки. Мені, звичайно, стало образливо, але я ж не хлопчисько, до бюрократів уже звик, то повернувся й пішов до начальника відділу кадрів товариша Медведєва. Цей чоловік був страшенно зайнятий, з усіх боків його смикали за поли, безперестанку тріщав телефон, Медведєв і сам кудись рвався, поспішав, але знайшов для мене хвилинку, вислухав і прийняв на роботу бетонярем 5-го розряду. Заяву ще мав підписати начальник будівельників товариш Гора, і я поїхав до нього уже в Чорнобиль, але він, дізнавшись, що я маю спеціальність електрика, затявся: підеш електриком, і все. І направив мене до товариша Муравйова. Я кажу, що хочу працювати бетонярем на аварійному блоці, там з мене більше користі, а він каже, ти ж сам просився туди, куди пошлють, і посилає мене до товариша Акулова. Але я звернувся у міськком партії до товариша Мариневича, той зустрів мене приязно і спитав, чи я хоч маю де спати, чи не голодний. Дрібниці, сказав я, мені спершу аби влаштуватись на роботу. Тоді Мариневич подзвонив Муравйову, Муравйов передзвонив Акулову, і через п’ять хвилин Акулов уже тиснув мені руку і казав: молодець, таки добився свого, яка ж прекрасна у нас молодь. Я сказав, теж усміхаючись, що я вже не молодий, що мені тридцять п’ять років, а якби було вісімнадцять, то не перескочив би через ці бар’єри. Нічого, все буде гаразд, не перебільшуйте, сказав товариш Акулов і сам повів мене по кабінетах, там виділили талони для харчування, те, се, потім Акулов познайомив мене з начальником дільниці товаришем Стаколозом…»

«Мабуть, не Стаколоз, а Стоколос, — подумав Микола. — Говік міг переплутувати прізвища, сприймаючи їх на слух, тепер так, як чув, і пише вірменською. Втім, це не має ніякого значення, головне, що він добився свого».

«Отже, Акулов передав мене, так би мовити, з рук у руки товаришу Стаколозу, — писав Говік, — і ти, мабуть, подумаєш, що на цьому мої митарства скінчилися. Коли б не так. Ось товариш Хачатрян, сказав Акулов, доброволець, беріть його під своє керівництво, хай працює, у нього сто спеціальностей. Я спитав: а бетонярем? Добре, добре, махнув він рукою, працюй, а там буде видно. І пішов.

Товариш Стаколоз видався мені добросовісним, енергійним молодим керівником, він усе робив швидко, мерщій мене повів знову по кабінетах, на ходу вирішував якісь свої справи, завів до дозиметристів, виділили мені накоплювача, потім разом із взводом солдатів пішов я перевдягатися, і тут виявилося, що на мій маленький зріст нічого не підходить, але якось там підібрав, підкачав, засукав, не біда.

І тут товариш Стаколоз показав своє справжнє обличчя, почав усіх підганяти, грубіянити, хоча серед солдатів були чоловіки, які годилися йому в батьки, вони й сказали про це Стаколозу, а він: кінчай базар, по машинах!

Ми сіли в автобус і поїхали, солдати не падали духом, жартували, сміялися, як і годиться солдатам, а я, повісивши голову, думав, які ж роботи мене чекають? Нічого, думав, якщо не поставлять бетонярем, то зведуть з бригадиром електриків чи енергетиків, і почнемо працювати, тут скрізь треба рук. Але фантазія мене знов підвела.

Ми вийшли з автобуса, відразу зайшли у якесь просторе приміщення, у ніс вдарив різкий запах ацетону, і я подумав, що це запах роботи, вона тут кипить. Товариш Стаколоз усім дав команду відпочивати, а сам пішов на якусь нараду, і ми, прилаштувавшись хто де міг, стали відпочивати, якщо це взагалі можливо при підвищеному фоні і такому ацетоновому смороді.

Нарешті через кілька годин з’явився товариш Стаколоз і дав команду „на обід“, усі заворушилися, і я почув, як хтось кинув жартівливе прислів’я: „До обіду солдат воює з голодом, а після обіду зі сном“. Нам стало весело, повсідались в автобус, вернулися назад, пообідали, а потім знову сюди. Половину солдатів викликали по списку і повели на роботу, а решта відпочивали.

А мені що робити? — підійшов я до товариша Стаколоза, той пустив очі під лоб, наче от-от упаде, і сказав, що я йому набрид, як гірка редька. Але зглянувся. Добре, пішли, сказав він і повів мене до якихось дверей, відчинив їх ключем, і я з величезним здивуванням побачив, що це зовсім порожній сарайчик. Думав, там якась електрична апаратура, прилади, однак, крім голого столика, там не було нічого, навіть стільця. Товариш Стаколоз, здається, і сам здивувався, сказав, що тут були якісь інструменти, але їх хтось забрав.

Ми вийшли надвір, він знов замкнув двері і тут урочисто вручив мені ключ, мовляв, давай керуй, диви, яке тобі виявлено довір’я, шануйся, а сам знову щез. Потім таки повернувся і сказав, що є робота, треба перенести насос із першого поверху на другий, і я з десятьма солдатами кинувся до діла, а решта продовжували воювати зі сном.

Насос звичайний, маленький, з коліщатками і двома ручками, його вдесятьох не візьмеш, але