Ностальгiя - Василь Миколайович Шкляр

Тоді чоловічок простягнув йому величезну книгу й, огинаючись та по-собачому заглядаючи Ашотові в очі, ждав вироку.

Ашот перегорнув цупкі сторінки, звідти випали якісь фотографії, але він навіть не глянув на них, тільки спитав у миршавого чоловічка з убивчою зневагою:

— А зачем ето мне? Ти что, іздиваєшса?

— Ну, ці викинеш, а свої покладеш, — промимрив одутлий писок і, ніби кланяючись перед Ашотом, зігнувся і підібрав на підлозі фото.

— Лучше ти пряч суда свой фізіономія, — безжально сказав Ашот, і в кутку за столиком догідливо засміялися, там уже сиділи не ті хлопці й дівчата, що танцювали під печаль «Сизокрилого птаха», а гарбузові «банани».

— Можна я подивлюся? — Микола підійшов до них, узяв важку книгу і побачив, що це ніяка не книга, це був давній альбом для сімейних фотографій: на шкіряній брунатній палітурі тиснений орнамент, закривається альбом на ювелірної роботи мідну защібочку, де ще видно дрібнесенькі карбовані літери «Тrade mark».

Микола розгорнув альбом, побачив, що фотографії у ньому витягнуті з гнізд, скидані жужмом докупи, й відразу зрозумів, що ці знімки ще дореволюційні, зроблені вони на твердому папері, який не блякне, не жовкне, людські поличчя чіткі і виразні, з чорнильним відтінком. Ось інтелігентне лице з бородою і підкрученими вгору сивими вусами, ось вродлива жінка у шатах графині, ось хлопчик у біленькому піджачку гімназиста, зі скрипочкою, а це якийсь офіцер царської армії… Микола глянув на зворотний бік фотографії й обімлів. Не може бути!

«Дорогому учителю Агафангелу Ефимовичу Крымскому от всегда помнящего ученика Миллера…»

Матінко рідна, всі підписи адресувалися Агатангелу Кримському, та невже ж таки цьому геніальному вченому, котрий розмовляв мало не всіма мовами світу? Йому!!!

«Оце я тепер такий. Вернадський».

А ось помічено чи не його власною рукою: «Княгиня Марія Яківна Гагаріна. Влітку 1910 р.»

На іншому олівчиком: «А. Веселовський, получено 11 мая 1901 г.»

«Дорогому Агафангелу Ефимовичу Крымскому…»

«Незабываемому учителю Агафангелу Крымскому…»

І підписи: Звєрєв, Гоффман (діюча армія февраля 19-го 1915 г.,), Попов, Орози Кура, Єлагін…

І знов княгиня Гагаріна… Ще Гагаріна (Бейрут, 10 февраля 1898 г.).

Миколою затрусило — пам’ятав пораду Костя Гнатовича, але несила було приховати дрож: неймовірно, цей альбом належав Агатангелу Кримському, він любовно збирав сюди фотографії дорогих йому людей, часто його відкривав, перегортав своїми руками і, мабуть, сповідався цим фотографіям чи й просив поради у найтяжчі хвилини. Тепер реліквійний альбом розорений, більшість знімків, видно з усього, загублено, а серед них же була (не могло не бути) і фотографія Лесі Українки, котра ще 27 жовтня 1911 року писала Агатангелу Кримському: «Нащо думати про катастрофи, дорогий товаришу? Над усіма нами вони висять, та, на щастя, ми не знаємо, коли вони впадуть».

Альбом був розорений, але й у такому вигляді він не мав ціни (записку О’Генрі з трьох нерозбірливих слів продано на аукціоні за п’ятсот тисяч доларів), і Микола навіть не знав, що тут казати, найрозумнішим було б кинутись тікати із цим скарбом геть, тікати з цього шинку, ніби він запалав, ось уже миршавий чоловічок щось запідозрив, про щось здогадався і простягнув руку, щоб забрати «своє» назад, одначе Ашот різко відтрутив ту руку й спитав у Миколи вірменською:

— Що, подобається?

— Так. Дуже.

— Бери. Я з ним розрахуюся пляшкою.

— Я… — Микола поліз до кишені, дістав гроші, але Ашот так само відтрутив і його руку, взяв миршавого за лікоть і повів за буфет у чорну пройму дверей, наче до криміналу, в холодну, на справедливу розправу.

— Що це? — спитала Настася, коли Микола підійшов до столу.

— Хай, потім, — сказав він. — Я ще й сам не вірю.

За столиком у кутку зареготали на Разміків анекдот, і Сергій заплямкав губами.

— Може, його вже будити?

— Кого бити, кого бити? — Сергій норовисто скинув головою і закліпав припухлими повіками. Рука його мимоволі вже намацувала порожню пляшку.

— Не треба нікого бити, — заспокоїла його Настася. — Як ти себе почуваєш?

— Кому хоч можу в’язи скрутити. Тіки покажи. — Сергій прокинувся знову злий і прикрий.

— Поїхали, — сказала вона. — Уже дванадцята.

— По конях!

Микола попросив Разміка, щоб той покликав Ашота.

6

Це був сон. Сон, сон… Біло пахла кімната.

Так чисто пахла, так біло, хоч було поноченько. Вона потемки зняла ожинові сережки і білою тінню прийшла до нього.

— Це ти? — спитав він.

— Я, — зітхнув очерет.

— Це ти. Де ж ти була так довго?

— Шукала тебе.

— Де?

— Скрізь. По всій землі. Шукала, відколи світ. Адже це брехня, що двоє людей так легко можуть знайти одне одного серед мільярдів. Прикидаються.

— А ми ж знайшли.

— Через тисячу літ. За мною гналися половці, ординці, яничари, а я зберегла себе для тебе. Хочу бути твоєю бранкою.

— Не треба бранкою. Будь мені долею.

— Я буду для тебе усім, чим захочеш. Схочеш — стану травою, схочеш — ластівкою, схочеш — рибиною…

— Любов’ю стань.

— Уже. Ось, доторкнись і побачиш.

— Що це — сльози?

— Ні, це любов.

— Вони в тебе холодні.

— Бо я згоріла. Я попіл. А з попелу все народжується заново. Що захочеш — те і воскресне.

— Ти є, ти ось, це ти, це ти, ти…

— Несамовитий. Ти вигадав мене.

— Ні, ти є… У нас є дім, і є земля, і мова… Сьогодні ти вибілила хату, і напекла коржів, і подоїла кіз… Ти чуєш, піч і досі пахне хлібом, твої руки пахнуть молоком, і я цілую їх, цілую смагу цю й білу білизну…

— Несамовитий, мамо!

— Все правда.

— Знаю. Завтра ти сядеш у човен, і попливеш на острів, і спіймаєш рибину, яку тут іще ніхто не ловив.

— Ти не хочеш цього, а я не робитиму того, чого ти не хочеш.

— Хочу. Я це зроблю для тебе. Я попливу від сосни до острова й прикличу тобі найбільшу рибину. Ти заспокоїшся і почнеш працювати. Ти караєшся тим, що не йде робота. Я поможу тобі, вір. Ти ж мені допоміг.

— Чим?

— Не знаю. Тим, що ти такий. Я про тебе знаю усе і не знаю нічого. Та я