Ностальгiя - Василь Миколайович Шкляр

Що це?

На його столі ожиново світилися дві великі росини… Александритові сережки. Він не повірив очам. Узяв їх на долоню, дивився, дивився, і вони мінилися, світліли разом із днем, набирали прозоро-бузкового кольору.

Він знову глянув на стіл, але того, що думав побачити, там не було. Несамовитий, сподівався побачити… кулю. Шматочок свинцю, відлитий у формі жолудя.

Вузька дерев’яна плоскодонка ішла, як стріла, і невдовзі він уже був між островом і сосною, на межі старого русла.

Надів на гачки дві дрібні картоплини, опустив повідки у воду і, притримуючи коліньми спінінгове вудлище, поплив на очеретяний коридор під островом. Хурчала, розмотуючись, котушка. Біла жилка лягала на воду. Пиляв стару вільху деркач. Як і тоді…

Хто сказав, що нічого в цьому житті не повторюється?

На тому березі з’явилася жінка, роздяглася, лишилася в купальничку тілесного кольору, від чого здавалася зовсім голою, і підійшла до води, і вдруге ступила в ту саму річку.

І попливла.

І попливла вона легко, мов риба, без хлюпоту, сплесків, зусиль, ніби народилася у воді. Зрештою так воно і було: усе живе вийшло з води.

У грудях йому щеміла ще свіжа рана. Біль був солодким.

Усе повторюється в цьому світі.

Ось вона допливла до того місця, де він опустив повідки, і лягла на спину. Лежала незрушно і звільна, як на шовковому ложі. Милуйся нею, втішайся, люби. Як любить її ця вода, це сонце і риби.

Але зараз він полював, і його лихоманив мисливський інстинкт.

Затріскотіла котушка, він кількома стрибками опинився біля спінінга, вистромив його із землі і відчув дужі пориви. З короткими перервами котушка тріщала й тріщала, він не пригальмовував її силком і незабаром побачив, що вся вона вимотана і тепер рибина ходить уздовж по руслу, а напнута жилка, мов промінь, вказує її шлях, що замкнувся у стометровому секторі. Та ось він почав звужуватись і коротшати, пориви ослабли, рибина ще пручалася тремтливим смиком, але йшла вже до берега, ішла так легко, що йому навіть подумалося, що вона, либонь, менша за ту, першу, початкові пориви здебільша оманливі, молодша риба завжди іде в боротьбу запальніше, без заощадження сил, зі сліпою впертістю.

Цього разу він уже тримав підхватець під пахвою, однією рукою стискав вудлище, а другою підмотував жилку, не знімаючи котушку з гальма, і от уже побачив, як метрів за десять від нього завирувала вода, зморена рибина виходила на поверхню, і наставала, може, найвирішальніша хвилина, яка вимагала доконечної кмітливості та уваги. Підмотуючи волосінь, він тихо пішов назустріч рибині і, коли їх розділяло метрів зо три, повів вудлищем угору і раптом побачив великий, майже людський рот з красиво вивернутими, різко окресленими жовтими губами, потім знов завирувала вода і, перекинувшись на бік, показав своє темно-золоте тіло велетенський сазан, такий великий, що Микола спершу й не усвідомив його справжніх розмірів — так могло видатися у мисливському екстазі. Та коли він обережно підвів до нього підхватець, то побачив, що сазан туди не поміститься, хіба сама голова, проте іншого побиту взяти його не було, і Микола притьма надів сітчатий ворок на чорну округлу голову, вхопив обома руками не за комель підсаки, а за обід, підняв над водою і, притискаючи до себе завмерлого, на хвилину шокованого сазана, кинувся на берег. І там, уже на острові, він ще далеченько відбіг од води, опустив рибину на траву й побачив, що це рідкісний сазан — був він не такий і довгий, може, трохи більше метра, але дуже широкий і майже круглий, вочевидь, переповнений ікрою, і важко було на око вгадати його бодай приблизну вагу — може, пудів півтора, а може, і більше…

Завтра ти сядеш у човен, і попливеш на острів, і спіймаєш рибину, яку тут іще ніхто не ловив.

А де ж Настася?

Її ніде не було. Ні на острові, ні на воді, ні на протилежному березі. Чудна. Може, десь заховалася? Він уже уявляв, як вони удвох вертатимуться човном до села, пливтимуть на цьому маленькому ковчезі немовби до свого дому, і, щоб розтягти блаженні хвилини, він не налягатиме на весла, а пустить човен за течією, і вода сама донесе їх додому.

— Настасю! — крикнув він.

Мовчок.

— Настасю-у-у!

Тільки луна. Тільки довга-довга луна озивалась до нього уже чужим сполоханим голосом.

Хвіст сазана волочився по землі, коли він ніс його до хати, а поруч вистрибувала дітвора й кричала:

— Акула! Акула!

— Каракула! — гукнув Петрусь, пишаючись тим, що це чудовисько впіймав його тато.

— Диви, яка в нього пилка на спині!

— А паща!

— Не підходь, бо вкусить, вона ще жива.

На цей шум-гам нагодився Мурмишка — саме тоді, коли Микола поклав сазана у ночви і, приховуючи хвилювання, споглядав свою здобич з незалежним виглядом тертого рибалки. Мабуть, не випадково першим серйозним свідком його тріумфу мав стати Мурмишка, чоловік, який більше за інших тямив на цьому ділі і міг оцінити Миколин успіх по щирості, хоча й не без ревнощів, тут уже який ти не є, а позаздрити мусиш, і чим дужче, тим краще, у цьому чи не найбільша втіха такого моменту.

Мурмишка глянув у ночви, і його очі зробилися точнісінько такими, як тоді, коли він показував, як дивиться короп, перш ніж набрати розгону і перестрибнути через волок.

— Пля-а-а-а… — сказав він.

— Ну як? — підсипав Микола жару.

— Пля-а-а… — Мурмишці відібрало мову.

— Ви такого ловили коли-небудь?

— Дика самка, — нарешті видавив він із себе і нервово почухав лисину.

— То ловили чи ні?

— Дика самка, — повторив Мурмишка, наче його побив родимець. Не втерпів, нагнувся, помацав живіт.

— Тут, пля, самої кашки більше трьох кіл. А всього… всього… нє, без кантера не скажу. То шо ти мене питав?

— Чи ви ловили такого коли-небудь?

— Ні, не ловив, — повагавшись, зізнався Мурмишка. — У нашому селі такого ніхто не ловив. Це я тобі точно можу сказати, бо в сіті такі коропи не йдуть.

— Скільки ж йому років? — спитав Микола, віддячуючи Мурмишці за щирість визнанням його неабиякого авторитету.

— Та скіки? Це, ма’ть, з отих,