Ностальгiя - Василь Миколайович Шкляр

— Я тебе цілуватиму, а ти говори. Твої губи пахнуть холодною м’ятою.

— Вони і стануть м’ятою… А руки — деревами, коси — травою, груди — яблуками, а серце — ластівкою.

— Мовчи, не треба.

— Ні, ти послухай. Серце моє стане ластівкою, а коли настане зима, ця ластівка не полетить у чужі краї. Вона стане рибою. Чому риб називають німими? Хіба ти не чув, як вони, викинуті на берег, попискують по-пташиному? Тільки кров у них холодна, дуже холодна кров.

— Не лякай мене.

— Не бійся, ти не повинен нічого боятися. Дай сюди руку. Чуєш?

— Чую.

— А чому кров застигла в твоїх пучках?

— Може, тому, що заболіло серце.

— Дай я його послухаю… Справді, я чую, болить.

— Часом мені здається, що в ньому застрягла куля. Коли й не болить, то важко від того свинцю.

— Я тобі витягну кулю, я ж лікар, ти знаєш?

— Знаю. Тільки не треба.

— Чому?

— Тому що поллється кров.

— Не бійся, я вгамую її. Я зроблю тобі так, як не зробить більше ніхто. І сама я більше нікому так не зробила б. Звичайно, спершу дуже болітиме, потім не так, потім все менше і менше, а коли рана загоїться, біль утихне зовсім.

— Хіба ти маєш з собою ланцет?

— Маю. Я все маю. Ти ще не знаєш моїх рук. Тихо, чуєш? Що це? Щось зашаруділо на горищі, пробігло з кутка в куток.

— То миша.

— Хіба миша так гарцює?

— Ні, але знаєш, що вона робить? Вона знайшла там старий горіх і качає його по всьому горищі. Прокусити не може, щоб дістатися до зерняти, от і бавиться спересердя.

— Ти бачив її?

— Ні, але це й так зрозуміло.

— Ти був на горищі?

— Незручно мені туди лазити.

— Ото й не кажи, це не миша.

— А хто?

— Не скажу.

— О, давай будемо сваритися.

— Навіщо?

— Чоловік і жінка мусять сваритися.

— Для чого?

— Щоб потім любитися. Так було завжди.

— Але я не знаю як… З тобою.

— А ти кажи: щоб на тебе див прийшов, щоб тебе понесло на щокотин слід, бодай тобі…

— Тихо, не згадуй його, бо то він.

— Хто?

— На горищі.

— Домовик?

— Тс-с-с. Він поможе нам. Він з’явився, коли ти став тут жити.

— Ні, коли прийшла ти. І…

Він подивився у темряву. І здригнувся. На тому місці, де вона роздяглася, світився білий силует.

Він заплющив очі.

— Ти теж увесь холодний. І спітніло твоє чоло. Забудь усе і засни.

— Я не зможу.

— Ні, ти заснеш. Ти покладеш голову на моє плече і заснеш міцно-міцно. Ось так. Так тобі добре?

— Дуже.

— Я проведу пальцями по твоїх повіках, і ти заснеш. А я все зроблю сама, не бійся.

— Але ж це уже є сон.

— Ні, це правда. Ось ти, ось я… Який же це сон? Усе поміж нами правда. Хіба що все наше життя є сном, зі смертю ми прокидаємося в іншому світі. А потім через літа чи сторіччя прокидаємося й там. І так безконечно.

— Ні, я не хочу…

— Спи, ти мусиш міцно заснути. Я врятую тебе.

Він відчув на своїх повіках дотики. Пальці чи… губи?

Місяць-повня заплив у кімнату і повис під стелею, висвітливши його до серця. Було видніше, ніж удень, — на вибілених стінах можна розрізнити сліди трави.

— Ланцет! — холодно сказала Настася і простягла руку.

Білий силует, який тепер ледь-ледь виднів у місячному світлі, подав їй лезо кольору ртуті.

Вона взяла той холодний метал і розітнула Миколі груди на тому місці, де всередині судомно здригалася червона куля. В її осерді сивів круглий шматочок свинцю.

— Пінцет! — наказала Настася.

Вона різонула по серцю і дістала пінцетом кулю, яка мала точнісіньку форму жолудя, і поклала її на столі — цок.

— Замов йому кров, — сказала Настася.

Молитовний голос линув згори, і знизу, і зувсібіч:

Минуть хвороби,

Минуть переслідування,

Минуть муки,

Минуть біди,

Минуть смутки,

Минуть сльози,

Минуть образи,

Минуть рани,

Минуть глумління,

Мине голод,

Мине спрага,

Мине нагота,

Мине убозтво,

Мине каліцтво,

Мине сліпота,

Мине німота,

Мине кривоногота,

Минуть труди, невчаси, неспокої,

Мине усяке лихо[16].

Він хотів розплющити очі, хотів закричати, але цей молитовний голос тамував біль і заколисував його, вливав у тіло тепло, і ставало так добре і затишно, як давно-давно, коли він був ще пастушком і ховався від дощу під гіллясте листате дерево: дрімотно шелестів дощ, падав на ліси, на поля, на озера, усе вимокало, а тут, під деревом, було сухо і тепло, немов під зеленим дахом, тільки трошечки лячно того тисячолітнього дідка, що живе в корінняччі, він добрий, він дуже хороший, але не любить, коли з липи й верби вирізають свистики. А чим же іще потішитися бідному пастушкові в негоду?

Він прокинувся і побачив, що в кімнаті нікого немає, та він давно вже прокидався в самотині, тільки тепер кімната була біла і чиста, і самота його була також біла і чиста, із серця скотився тягар, лиш легенький-легенький щем там тремтів, але він був навіть приємним, як і ця світла самота.

Він довго лежав у ліжку, слухаючи себе, слухаючи білу тишу кімнати, вдихаючи чистоту її білих стін, і йому ввижалося, що ця чистота пахне свіжоспеченим хлібом і молоком.

Сьогодні він одв’яже Сергієвого човна («Юрюзань» проколена), попливе на острів і спробує впіймати великого коропа, а ні, то наловить линів, так уже заведено в цьому житті, що чоловік мусить убити мамонта (чи вівцю, чи кролика), мусить упіймати рибину (руками, острогою, вершею, вудкою), мусить усе це з’їсти і запити водою, щоб жити, а потім умерти і стати землею, яка народить нових мамонтів, овець, кроликів і риб. Така круговерть. Первісна і довічна. І нічого не вдієш.

Він підвівся, вийшов на ґанок і побачив на траві перлисту росу, що провіщала погожий день. Добре, все добре. Випити кави, викурити всмак першу сигарету і — на воду. Дихається легко, вранішня вільгість виповнює груди, і не так страшно підходити