Лише секунда - Олексій Геращенко

— А по голосу і не скажеш. У позаплановій відпустці?

— Так, можна і так сказати, — посміхнувся я.

— Тоді завтра на звичайному місці в обід. Ці-лу-ю, — промовила вона по складах, знову заходившись швидко набирати щось на клавіатурі.

— Бувай, — попрощався я.

Я йшов вулицями і дивився під ноги. Мені здавалося, що якщо підніму очі — обов’язково зустрінуся поглядом із кимось зі співробітників. Хворому службовцю належить сидіти вдома, і мені не хотілося вигадувати історію про те, як я захворів, покашлювати для виду і розповідати, що вийшов на хвилинку до магазину.

Хоча з чого б це їм ходити тут у робочий час?

Колись я любив гуляти так один. Без визначеного маршруту та фіксованого часу. Завертати в незнайомі провулки, заходити в чужі двори, губитися, але знову виходити на знайому вулицю. Марину я сьогодні не побачу, а це означало, що поспішати мені нікуди. Я накинув зверху каптур і, відчувши себе захищеним, повернув на незнайому вулицю, обмірковуючи, як зробити велике коло і вийти недалеко від свого будинку.

За моїми розрахунками, я мав би вийти на свою вулицю, але трохи промахнувся. «Церква Христа Спасителя», — прочитав на стіні будинку і пішов у напрямку стрілочки, старанно виведеної червоною фарбою, сподіваючись ось-ось потрапити до знайомих місць. Порівнявшись з адміністративною будівлею, на якій було намальовано хрест, я зустрів усміхненого хлопця, який вручив мені яскравий буклет.

— Як ви гадаєте, — вимовив він відпрацьованим голосом, — чи можна потрапити в Царство Боже, не маючи віри в нашого Спасителя?

Я зупинився і подивився на обкладинку отриманого проспекту.

— Якщо все решта робити правильно, то, напевно, можна.

Він заперечливо похитав головою, засвідчуючи мою помилку, і вказав на двері.

— Зараз у нас проповідь, заходьте.

Я зітхнув:

— Наступного разу, не сьогодні.

Цієї миті двері відчинилися, і з будівлі, на яку він вка­зував, вийшла яскраво нафарбована дівчина у висо­ких чоботях і короткій спідниці. Вона несла пальто, перекинуте через руку.

Хлопець хотів сказати мені щось іще, але застиг на півслові, дивлячись на неї. Вона пройшла повз нас, метрів через двадцять зупинилася, обхопила себе руками, захищаючись від холоду, потім,згадавши про пальто, наділа його, ховаючи довгі ноги.

Хлопець, здається, зніяковів і спробував відвернути мене від споглядання постаті, настільки далекої від теми нашої розмови.

— Якщо не можете сьогодні, то наступного разу ми в четвер збираємося.

— Гаразд, у четвер, — погодився я і пішов геть.

— Слава Ісусу, — крикнув він мені вслід.

На язику крутилося: «Навіки слава». Я хотів так і від­повісти, але, не знаючи, чи правильно це, промовчав. Мій шлях збігався з тим маршрутом, за яким ішла дівчина. Метрів через сто вона зупинилася. Обігнавши її, я з цікавості розвернувся. Думав, що лише подивлюся на її обличчя і піду далі, але мимоволі зупинився.

Чорні, змішані з тушшю для вій, сльози котилися по її щоках. Попорпавшись в кишенях, я простягнув їй серветку. Вона пробелькотіла: «Спасибі», — стиснула серветку в кулаці, але не обличчя не витерла.

— Вам погано? — запитав я.

— Погано, — просто відповіла вона.

Нова порція чорних сліз покотилося уторованими доріжками на її обличчі.

— Ходімо до мене пити чай, — запропонував я.

— Пити чай?! — її губи стиснулися, обличчя раптом спотворилося злобою, і я мимохіть відсахнувся.

— Так, — сказав я.

Вона подивилася крізь мене і повторила спокійніше:

— Пити чай?

— Так.

— Ходімо.

І впевнено рушила вперед, немов їй було відомо, де саме я живу.

Я наздогнав її і попрямував поруч, насилу встигаючи за розмашистим кроком.

За п’ятнадцять хвилин ми сиділи в мене на кухні. Вона вмилася, змивши всю косметику, і тихо сиділа на стільці, затиснувши складені долоні між міцно стиснутих колін.

— Мене звати Андрієм, — сказав я, намагаючись розпочати розмову.

— Еля, — повідомила вона кудись у порожнечу, не дивлячись на мене.

— Еля, — повторив я за нею.

Еля

Її звали Еля. Елеонора.

Вона виросла в невеликому містечку — районному центрі. Її батьки завжди жили доволі бідно. Жили разом радше за звичкою і ще тому, що кращих варіантів не передбачалося. Елеонора була тією причиною, через яку вони колись одружилися.

Дівчинка вирізнялася своєю красою, тому в батька часом закрадалися сумніви щодо його причетності до її народження. І думки про те, що його життя, відтак, могло би піти якимсь кращим шляхом. Але ж ні, то природа взяла двох не надто привабливих людей, забрала все найкраще, що було у них, і створила нову витончену істоту. Дочка була схожою на своїх некрасивих батьків та не схожою водночас.

«Кажи мені правду!» — ці слова, сказані її батьком ма­тері, стали найпершим дитячим спогадом. Зазвичай дитячі спогади туманні й уривчасті, а цей був на диво чітким. Їй ледь виповнилося два роки, але вона точно пам’ятала ці слова. Тоді вони не були наповнені жодним змістом, просто чіткий звуковий спогад. Потім вона підростала, а ті слова наповнювалися емоціями і сенсом.

Батько не любив її. Він не любив і її матері, тому важ­ко було повірити в те, що полюбить доньку. Ця нелюбов наповнювала їхній незатишний дім щоразу, коли він повертався додому. Батько пиячив. Елеонора любила, коли він приходив додому геть п’яним. Тоді він насилу увалювався в двері і то гарчав, то видавав звуки на зразок спроб, спотикався, матюкався і погрожував їй тонким кулаком, на якому виступали гострі кісточки пальців. Проте це означало, що скоро він впаде на ліжко і захропе, провалившись у свій хмільний сон. А отже — не сповнюватиме навколишній простір своїм ненависним поглядом.

Мати була байдужою до неї. Вона якимись механічними зусиллями виконувала свій материнський обов’язок, не вкладаючи в дівчинку своєї душі. Просто ніби виконувала за списком усі необхідні дії.

Елині однолітки освоювали уроки першої брехні, а для неї це виявилося нестерпним. Із раннього дитинства вона була дуже старанною й неприродно чесною. Згодом її чесність зробилася нестерпною для оточуючих. Вона була позбавлена будь-якого такту, який насправді робив обман виправданим і навіть соціально прийнятним явищем.

Не можна сказати, що дівчинка не змінювалася. Ні, вона дорослішала, ставала старшою, але патологічна чесність не полишала її і в підлітковому віці.

Якось хлопці бавилися на перерві і розбили вікно в класі. Хтось когось штовхнув, вони разом налетіли на віконну раму — і шибка