Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь

— Може, й ремінці, коли вже кобила видається за ремінці.

— Я бачу, хай йому біс, земляче, що ти її, вочевидь, соломою годував.

— Соломою?

Тут Черевик хотів був потягти за вуздечку, щоб провести свою кобилу і спростувати брехню невсти-дливого потріпувача, та рука його з несподіваною легкістю вдарилась об підборіддя. Глянув, — а в ній одрізана вуздечка, а до вуздечки прив’язаний — ой, жах! чуб йому поліз догори! — шматок червоного рукава свиткиї Плюнувши, перехристившись і махаючи руками, побіг він від нежданого дарунку і швидше молодого парубка, зник серед натовпу.

XI

За моє жито та мене й побито.

Прислів'я

— Хапай, хапай його! — кричало кілька хлопців у тісному кінці вулиці, і Черевик почув, як його схопив хтось у дужі руки.

— Зв’язати його! це той самий, що вкрав у доброго чоловіка кобилу!

— Господь із вами! за що ви мене в’яжете?

— Він ще й питає! а нащо ти вкрав кобилу у приїжджого хазяїна, у Черевика?

— Та ви подуріли, хлопці! Хто ж це бачив, щоб чоловік сам у себе крав би щось!

— Старі жарти! старі жарти! Чого ж ти летів скільки духу, наче сам сатана за тобою слідом гнався?

— Та й не хотячи побіжиш, коли сатанинська одежа...

— Е, голубе! дури цим когось іншого; буде тобі ще й від засідателя, щоб не лякав людей чортівщиною.

— Хапай, хапай його! — почувся крик з другого кінця вулиці. — Осьде він, ось утікач!

І перед очима нашого Черевика постав кум у самому жалюгідному стані,- із заломленими назад руками, що його вело кілька хлопців.

— Чудеса завелись! — говорив один із них. — Послухали б ви, що розказує оцей шахрай, котрому досить лише заглянути в обличчя, щоб побачити, що то злодій; як почали питати, чого втікав ти, як навіже-ний, — поліз, каже, до кешені понюхати табаки, та замість тавлинки витяг шматок чортової свитки, що з неї спалахнув червоний огонь, а він — дай, Боже, ноги!

— Еге-ге! та це обидві пташки з одного гнізда! Зв’язати їх обох разом!

XII

Чим, люди добрі, так оце я провинився? За що глузуєте? — сказав наш неборак. За що знущаєтесь ви надо мною так?

За що, за що? — сказав та й попустив патьоки, Патьоки гірких сліз, узявшися за боки.

Артемовський-Гулак, Пан та собака

— А може, й справді, куме, ти потяг що-небудь?— спитав Черевик, лежачи зв’язаний, разом з кумом, під солом’яною яткою.

— І ти туди ж, куме! Щоб мені одсохли руки й ноги, як я щось колись украв, хіба що вареника зі сметаною в матері, та й то ще коли мені було років десять віку.

— За що ж це, куме, на нас така напасть? Тобі ще нічого: на тебе кажуть, що ти в когось іншого вкрав; за що ж на мене, бідолаху, лихий наклеп такий: ніби в самого себе вкрав кобилу? Видно нам, куме, на роду написано щастя не мати!

— Горенько нам, сиротам бідним!

Тут обидва куми заплакали аж схлипуючи.

— Що це з тобою, Солопію!—спитав увійшовши в цей час Грицько. — Хто це зв’язав тебе?

— А! Голопупенко, Голопупенко!—загаласував, зрадівши, Солопій. — Ось, оце той самий, куме, що я казав тобі. От молодець! побий мене Бог на цьому місці, коли не висушив при мені кухля, завбільшки як твоя голова, і хоч би раз скривився.

— Що ж ти, куме, так знехтував такого гарного парубка?

— Отак, як бачиш, — продовжував Черевик, обернувшись до Грицька, — покарав Бог, мабуть, за те, що провинуватився перед тобою. Прости мені, чоловіче добрий! їй-богу, радий би все що завгодно зробити для тебе. Та що ж поробиш — у старій моїй чорти сидять.

— Я не злопомний, Солопію. Якщо хочеш, я визволю тебе. — Тут він моргнув хлопцям, і ті ж самі, що й вартували його, кинулись розв’язувати. — А за це і ти зроби, як годиться: справляй весілля! та побенкетуємо так, щоб цілий рік боліли ноги від гопака.

— Добре! От добре! — сказав Солопій, ляснувши руками. — Та мені тепер стало так весело, наче мою стару москалі вкрали. Та що там довго думати, годиться воно так, чи не годиться — сьогодні ж весілля, та й по всьому!

— Гляди ж, Солопію, за яку годину я буду в тебе; а тепер іди додому, там виглядають тебе купці на твою кобилу і пшеницю!

— Як! невже кобила знайшлася?

— Знайшлась!

Черевик від радости остовпів, дивлячись услід Грицькові, що пішов кудись.

— А що, Грицю, чи погано ми зробили своє діло?— спитав високий циган, перепиняючи парубка. — Воли вже тепер мої?

— Та твої, твої!

XIII

Ні бійся, матінко, не бійся,

В червонії чобітки обуйся. Топчи вороги Під ноги;

Щоб твої підківки Бряжчали!

Щоб твої вороги Мовчали!

Весільна пісня

Підперши ліктем гарненьке личко своє, замислилась Параска, сама, сидячи в хаті коло столу. Багато мрій снувалося навколо русявої голівки. Часом легенька усмішка враз тріпотіла на червоних устах, і якесь радісне почуття підіймало темні її брови, а іноді знову хмарина задуми насувала їх на карі ясні очі. «А що, як не справдиться те, що говорив він?— шепотіла вона з якимось виразом сумніву. — А що, як мене не віддадуть? а що... Та ні, ні; не буде цього! Мачуха моя робить все, що схоче; то хіба й я не зроблю так, як мені хочеться? Затятися і я вмію. Який же він гарний! Як чарівно світять його чорні очі! як любо промовляє він: Парасю, голубко', як пасує йому біла свитка! якби ще пояс гарячіший! та нехай уже я йому витчу, як перейдемо жити в нову хату. Не помислю без радості, — говорила вона собі, достаючи з-за пазухи маленьке дзеркальце, обліплене